Це — про родину Акі та Лілії Камбарових, які проходять службу у 1-му механізованому батальйоні. Розповідь розпочнемо про чарівну, тендітну жінку, котра вирішила розділити нелегкий військовий шлях разом із чоловіком та змінити цивільний макіяж на військовий «мейкап».
Вона народилася та провела дитинство у холодних суворих Тюменських краях, а коли їй виповнилося одинадцять, приїхала з батьками на Новоград-Волинщину.
Перше, що вразило дитяче серце, — квітучі зелені сади, різнобарвні клумби, сонячне тепло, якого так бракувало у засніженому, крижаному заполярному колі. У 2002 році закінчила Житомирське училище культури за спеціальністю «хормейстер-диригент».
— З перших днів нашого знайомства з Акі мене вразили його скромність, вихованість, гарне почуття гумору та надійність — риси, які у наш час є рідкістю для багатьох чоловіків, — розповіла Лілія.
Військову строкову службу старшина Акі Камбаров проходив у 1994-1995 роках у 169-му навчальному центрі смт. Десна. За цікавим збігом, командиром взводу у 5-му навчальному танковому полку та першим наставником тоді був лейтенант Олександр Нестеренко, нині — командир кращої у Сухопутних військах 30-ї механізованої бригади, в якій служить подружжя. Як згадує Акі, молодий лейтенант став для солдатів батьком і матір’ю, поєднавши риси вимогливого, але справедливого командира.
Вже на «гражданці», від Новоград-Волинського військкомату, з метою доукомплектування частини та проведення навчань, Акі був відряджений у 276-й танковий полк 30-ї танкової дивізії, яким командував нині командир 8-го армійського корпусу, генерал-лейтенант Петро Литвин.
За старанність під час навчань, командир танка Акі Камбаров отримав командирський годинник із рук тодішнього Президента Леоніда Кучми. Можливо, ця подія і стала тим стимулом, щоб своє життя присвятити служінню Вітчизні і підписати контракт.
Старшина Акі Камбаров брав активну участь у миротворчих місіях, підтримуючи мир та стабільність на Африканському континенті — у Сьєрра-Леоне, у зруйнованій війною республіці Ірак, на Балканах — у республіці Косово. Сім’я важко переживала розлуки, особливо коли ще не було можливості спілкуватися через Інтернет, як зараз.
У 2008-му році, коли син Толик пішов у садочок, військову форму одягає дружина Лілія. Нині вона проходить службу на посаді радіотелефоніста мінометної батареї, він є головним сержантом 3-ї механізованої роти у 1-му механізованому батальйоні.
Таке поєднання стало для них і для нас прикладом міцної сім’ї, яка разом скрізь — на службі, на відпочинку, у планах та мріях. До речі, син Антон також прагне після закінчення школи поступати у військову академію.
Недаремно говорять у народі, що «міцна родина — це міцна країна». Побільше б таких сімей!