З минулого номера «Звягеля» читачам уже відомо про неповнолітніх двох братів із села Майстрова Воля Новоград-Волинського району, котрі 17 березня тишком узяли вдома більше тисячі гривень і… зникли.
На ноги була піднята вся міліція. Спочатку правоохоронці шукали дітей у місті, адже ті, як піти з дому, попередили своїх менших братів, що ідуть до Новограда в цирк, який у ті дні якраз із гастролями перебував у місті.
Дні минали, а 15-річний Віталій та 12-річний Дмитро Звольські наче крізь землю провалилися.
Мати і її чоловік — у розпачі. Місця собі не знаходять. Безсонні ночі, сльози, дзвінки до знайомих і родичів, чи, бува, не «заблукали» їхні чада до тих. Та дарма, про синів — ні слуху ні духу…
«ТОЧНІ» КООРДИНАТИ
Наше авто повільно їхало на Майстрову Волю. Обабіч шляху — навернуті кучугури снігу — наслідок останньої березневої снігової стихії.
Дорогу наче почистили, проте місцями невеликий шар снігу лишався, що утруднювало рух.
Засумнівалися, чи доїдемо до точки призначення?
Однак назустріч показалося таксі вишневого кольору. Подали знак водієві, щоб спинився.
— Як дорога до села? — поцікавилися в таксиста.
— Нормальна! — втомлено відказав той. — Можна їхати.
Потім попереду помітили дві підводи. На кожній — по чотири-п’ять чоловік.
Вирішили в селян розпитати про сім’ю, яку шукаємо.
— Кого? — не зрозумів нас спочатку червонощокий «пасажир» гужового транспорту.
— Шукаємо ту сім’ю, з якої пропали двоє хлопчиків.
— А-а-а! — зрештою збагнув кремезний дядько. — Так он попереду, на тому возі, їхній вітчим поїхав. Тільки туди, куди він звернув, навряд чи ви проїдете. Їдьте он на той бугорок. Там візьмете ліворуч. Проїдете перший поворот, потім другий. На другому звернете і — до кінця. Потім знову повернете ліворуч, і буде друга хата справа. У них ще в дворі черепашник, накритий синім целофаном. Побачите!
Бррр! Аж у голові закрутилося! Та координати ніби запам’ятали.
ВЕСЕЛІ ДАЧНИКИ
Як виявилося, за третім «поворотом» другої хати не було. Так само не проглядався черепашник, накритий синім целофаном. Ні праворуч, ні ліворуч. Праворуч стояла лише одна хата. Чи то так дядько нам пояснив, чи то так ми слухали…
З того «одинокого» будинку вийшла огрядна жінка в червоному халаті.
Спитали в неї, де нам знайти сім’ю Звольських. Однак та «зойкнула» і заховалась у верандочці. Потім визирнула і сказала:
— Я тут у гостях. Підождіть.
Потім вийшла така ж повнотіла пані, вже сміливіша. Очевидно, господарка оселі. За нею вибігла й гостя.
— Кого ви шукаєте?
Пояснили.
— А! Це тих, у яких діти пропали? Так, вони наче знайшлися. А ви слєдоватєлі?
— Ні, ми з газети. «Звягель». Знаєте таку?
— Аякже! Ми самі зі Звягеля! А тут у нас дача, — весело мовила господарка обійстя і додала. — Ніби нормальна сім’я. Батьки не п’ють. Хлопчики, які пропадали, нормальні, ввічливі. Не знаємо, що там у них трапилося. А вам треба вернутися. Перший поворот направо, потім — у кінець вулиці…
Ці координати були точнішими…
«МАМО, ПРОБАЧ НАС ЗА ВСЕ»
Обійстя Звольських виглядало невесело. Перед будинком похмуро похилилися залишки якоїсь будівлі. Десь за сараєм загавкав собака. Вітчима з підводою ні біля двору, ні в дворі не видно. Мабуть, погнав коня в якихось справах.
Двері до оселі були відчиненими. Пройшли до веранди і постукали.
Зсередини почулося: «Заходьте! Відкрито!».
Ввійшли. В хаті тепло. На стільчику, біля плити, сиділа худорлява жіночка і, заглядаючи до записника, ретельно натискала кнопки мобільного телефону.
Швидким порухом підняла голову, подивилася на нас і знову продовжила свою справу. Було очевидно, що вона надто заклопотана чимось і їй не до нас. Пізніше зрозуміли чому…
Обстановка в хаті скромна. У кімнаті напроти, на ліжку, рядочком сиділи діти і непорушно дивилися на нас. Старший із них (Віталій) тримав на своїх колінах найменшого братика.
Ми представилися. Але господарка оселі, Тетяна Борисівна, й далі натискала кнопки мобільного. Відтак попросила:
— Може, ви зможете якось набрати цей номер, бо не можу розібратися.
Фотокореспондент Володимир Потайчук узяв до рук мобільний, подивився до записника. Набрав потрібний номер. Спрацювало.
— Це опіковий центр, — перехопила телефон Тетяна Борисівна. Потім з кимось з’ясовувала, як їй зв’язатися з відділенням, де лежить її син.
Ми запитали:
— В міліції нам повідомили, що знайшлися ваші діти. Це так?
— Знайшлися, — важко зітхнула жінка і повела далі. — Натворили хлопці ділов. Старшого, Віталія, привезла. Їздила із начальником дитячої кімнати міліції. Добиратися доводилося через затори на дорогах. Було важко. Ну, ви знаєте, що робиться. А Дмитрик — в опіковому центрі. В Києві. Обморозив ноги, обличчя.
— Як їх знайшли?
— Віталій прислав СМС: «Мамо, пробач нас за все». По тому номеру, що висвітився, зателефонувала. Відповів якийсь чоловік. Сказав, що діти в нього. Але менший — у лікарні. Вони там у нього жили в під’їзді. Він їх підгодовував. Цілий тиждень пропадали. Ох, і натвори-или…
ЖИЛИ ТАМ, ДЕ ТЕПЛО
Спочатку він мовчав. Уникав поглядів. Замислено дививсь у вікно, мабуть, згадуючи свої мандри.
— А чого ви поїхали до Києва? — пробуємо таки розговорити хлопця.
— Діма дуже хотів побачити Київ, — зрештою озвався Віталій і знову замовк.
— Побачили?
Підліток мовчки кивнув.
— А де жили хоч?
— Там, де тепло.
— А де було тепло?
Хлопець підвів на мене голову.
— В підвалах. Там були теплі труби.
— А як обморозився Дмитрик?
— У нього були тоненькі черевики. Коли ходили по Києву, то ноги промокли.
— Що ж ви, збираючись у подорож до столиці, не підготувались як слід?!
Віталій знову відвів погляд до вікна.
— А як ви дісталися до Києва?
— Автобусом.
— А сідали де?
— В Новограді на автовокзалі.
— У Києві до вас ніхто не чіплявся?
— Ні.
— А гроші на що витратили?
— На їжу.
— Так багато?
— Їсти ж хотілося.
— Не шкодуєш, що так вчинив?
Хлопець потайки зиркнув у дверний отвір, за яким десь була мати. Відтак тихо мовив:
— Шкодую.
Потім Тетяна Борисівна розповіла, що колись тримала коні, вміла робити все, навіть косити і рубати дрова. Про Віталія і Дмитрика сказала, що вони ні в які погані компанії не влазять, добрі хлопці, але ось вчитися як слід не хочуть.
— Підуть до школи, прийдуть — і «наука закінчилася». Я їм не раз говорила: вчіться, щоб у люди вибитися. Що зараз у селі робити? — І перекинулася на інше. — Мій старший син, Олександр, постійно до Москви їздить. На заробітки. Якось із ним і мій чоловік їздив. Весною знову збираються туди разом поїхати, — говорила поспіхом Тетяна Борисівна, поглядаючи на записник.
Ми зрозуміли, що нам час збиратися в дорогу. Висловивши жінці різні побажання, ми ступили до дверей.
ШАЛЕНА ПРИСТРАСТЬ ДО КОНЕЙ
Дорогою ми заїхали до майстрівського сільського голови, О.М.Борисюка.
— Ми знаємо про цю справу, — повідомив нам Олексій Миколайович. — Нам дзвонили з міліції, з Києва. Що сказати. У них семеро дітей. Сім’я — на гарному рахунку. Не п’ють, не курять. До речі — і це стовідсотковий факт — Тетяна Борисівна за все своє життя і чарки спиртного не випила! Колись вона працювала в колгоспі. Конюхом! Мала якусь шалену пристрасть до коней! У них і тепер є кінь. А ще дві корови. Хазяйновиті. У хаті завжди чистенько, тепло. Діти нагодовані, одягнені. Люди про них ніколи нічого поганого не говорили. А чому так трапилося? Діти… Надивляться фільмів про інше життя — ось, мабуть, через те й дременули з дому.

На цьому наше відрядження закінчилося. Їхали до редакції по засніженій сільській дорозі і говорили про «омелькову» сім’ю Звольських. Про те, чи спробують хлопці, коли все втихомириться, повторити свої мандри до столиці?
— Думаю, таке переживши, — то навряд.
Мабуть, мій колега мав рацію.