www.zvyagel.com.ua








Сайт СШ №7 г.Новограда-Волынского
free counters
Яндекс.Метрика
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
Украина онлайн


Про Лесю Українку — без міфів

19 Лютого 2021 | Оприлюднив: | 26 просмотров
0 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 5 (0 оценок, в среднем: 0,00 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...

З іменем Лесі Українки чомусь завжди виникає «стандартний набір» асоціацій: портрет, де вона із сумними очима, одягнута в чорну сукню; драма-феєрія «Лісова пісня», вірш «Досвітні вогні» і слова Івана Франка, який назвав її «єдиним мужчиною в нашому письменництві». Її вірші вчать ще змалку. Тож здається, що багато відомо вже про поетесу. Та насправді ми знаємо Лесю Українку якось схематично, обмежено й однобічно, якось лубочно навіть.
Вона вразила світ своєю творчістю та інтелектом. Двадцятилітня письменниця-початківець глибоко розуміла суспільні процеси, боротьбу різноманітних партій і течій, філософські вчення. Іван Франко створив образ Лесі Українки як жінки-революціонерки сильної духом, з чоловічим характером, налаштовану лише на боротьбу. Максим Рильський назвав її «Жанною д’Арк нашої літератури». Серед інтелігенції, яка в більшості складалася з чоловіків, вона була одним із найвідоміших поетів. Водночас вона була жінкою з ніжною душею, з притаманними їй слабкостями, переживаннями, уподобаннями й пристрастями. Цілком природно, що вона хотіла кохати й бути коханою.
Останнім часом з’являється багато публікацій із приводу особистого життя поетеси. Це добре, що хочеться знати про неї більше. Але неприпустимо популяризаторам життя і творчості Лесі Українки використовувати чиїсь літературні фантазії, припущення, вигадки. Так, часто використовується фантазійний сюжет Івана Драча зі сценарію художнього фільму «Іду до тебе» або п’єса Неди Неждани «І все-таки я тебе зраджу». Проте це — художні твори, у яких автори мають право на художню вигадку, мрію.
Запропонована розповідь базується на офіційних документах: знахідках відомих дослідників-біографів життя і творчості Лесі Українки — співробітників Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Алли Диби, Лариси Мірошниченко, Тетяни Третьяченко, дослідників життя й творчості поетеси Анатоля Костенка та Мирослава Мороза. Використовуючи листи Лесі Українки до батьків, родичів та друзів, а також спогади її сучасників, спробуємо лише доторкнутися до величі цієї геніальної жінки.
Ось що залишив у своїх щирих, добрих спогадах про Лесю Українку Мендель Абрамович Розенбаум (1872-?) — її львівський знайомий, політичний емігрант, соціаліст-революціонер: «У Лесі Українки була справжня поетична натура. Однак її поетичні нахили не відволікали її від серйозної політичної діяльності, як це бувало з іншими молодими поетами. Переконана соціалістка й полум’яна малоросійська патріотка, вона без утоми працювала заради своїх ідеалів… Якась особлива привабливість була в цій невисокій, слабкій і хворобливій дівчині. Вона була граціозна, жива, рухлива, але не метушлива, з розумним обличчям і справляла враження серйозної людини. Коли вона йшла своїми маленькими й швидкими кроками, підстрибуючи з-за хворої ноги — у неї був туберкульоз коліна — здавалося, що ось-ось вона розкриє свої легкі крила і полетить від нас». Спогади Розенбаума про Лесю Українку містяться в його двотомнику «Спогадів соціаліста-революціонера».
Бог дав Ларисі Петрівні Косач багато талантів, але життєвий шлях виявився важким, тернистим, переповненим фізичного болю й душевних мук. Найрідніші люди завжди підтримували її, піклувалися про неї, намагаючись полегшувати її страждання. Але жоден із них не міг захистити Лесю Українку від неї самої, від її кохання. Вона любила без міри. «Я не завжди тямлю, за що і через що я кого люблю… Не знаю і, скажу правду, знати не домагаюсь. Люблю і вже. Любов абсолютної справедливості не знає, але в тім її вища справедливість. У світі стільки несправедливо-прикрого, що якби не було несправедливо-лагідного, то зовсім не варто було б жити. Не від нас залежить поправити більшу половину всесвітньої несправедливості безпосередньо, будемо же поправляти її іншою несправедливістю — любов’ю!» — писала Леся Українка в 1902 р. із Сан-Ремо сестрі Ользі Косач.
МАКСИМ СЛАВИНСЬКИЙ
Перша напівдитяча закоханість прийшла до Лесі Українки в 15 років. Максиму Славинському було 18. Вони зустрілися в 1886 р. у селі Колодяжному на Волині. Максим Антонович Славинський (1868-1945) був близьким другом старшого брата Лесі Українки Михайла Косача (1869-1903). Він зблизився з родиною Косачів так, що всі його важливі життєві і творчі проблеми ставали переживаннями цієї родини.
На довгий час Ларису Косач та Максима Славинського об’єднав проєкт перекладів Гейне. У листах Лесі Українки збереглися подробиці їхньої праці. Зокрема, є нарікання на те, що Максим затримував свою частину їхньої спільної роботи. Але це було виправдано тим, що він на той час закінчував реферат, навчаючись у Київському університеті Святого Володимира, де зрештою успішно закінчив два факультети — юридичний та історико-філологічний. Це дало змогу в подальшому блискуче реалізуватися в багатьох сферах інтелектуальних знань.
Не одразу прийдуть до своєї першої спільної книги Леся Українка та Максим Славинський. Книгу було надруковано, завдяки сприянням Івана Франка, у 1892 р. у Львові під назвою «Книга пісень Генріха Гейне». Передмову до видання написала Олена Пчілка. З подачі Лесі Українки та Максима Славинського з’явились і органічно прижилися в літературній мові слова «пломінь», «завжди», «палац», «світоч», «строкатий», «прийдешній», що стали сьогодні такими звичними.
Улітку 1892 р. Максим Славинський знову приїхав до Косачів у Колодяжне. Вони були щасливі, адже стали не лише співавторами, але й вірними товаришами. Те щедре літо юності залишиться в чудових поезіях Лесі Українки, що стали перлинками її щемкої інтимної лірики: «Сон літньої ночі», «Горить моє серце, його запалила…», «Стояла я і слухала весну…», «Хотіла б я піснею стати…», «Нічка тиха і темна була».
Достеменно не відомо, що стало причиною переходу кохання Лесі й Максима в дружбу. Чи незрілість почуття, чи сильний характер дівчини, а чи упередження Максима, адже Леся була хворобливою. Відомо, що завжди обоє згадували одне одного добрим словом.
Здавалося, що їхні шляхи повинні були після одруження Максима Антоновича розійтися назавжди, але вони протягом довгих років продовжували працювати разом, готували нові переклади Гейне. Незабутніми для обох залишилися хвилини спілкування, творчих пошуків, співпереживання, відчуття того, що поруч — надійний, добрий друг.
Сучасники високо оцінювали поетичний дар Славинського. Проявив він себе і як успішний літератор та критик. У листі до Олени Пчілки, яку він називав своєю «хрещеною матір’ю», пише: «Маю до Вас і велике прохання: дуже хочу і давно хочу написати критичний начерк під заголовком: «Леся Українка», та не маю змоги теє зробити. Були в мене книжки поезії Л[есі] У[країнки], та їх забрали «синемундирні», і я з того часу ніяк не можу їх дістати. Чи не могли б Ви допомогти мені в цьому ділі? Щиро-щиро вдячний був би Вам за теє». (Лист від 14 березня 1903 р). А в листі до Олени Пчілки від 28 квітня 1911 р. Славинський засвідчив: «Зараз прочитав, що Ларісса Петровна приїхала до Києва і що їй покращало в Єгипті. Дуже прошу передати їй найщиріші вітання мої: теплом і світлом повні мої спогади про те, як ми колись то і під Вашою президією, працювали разом з нею».
Максим Славинський завжди пам’ятав і був вдячний Косачам за те, що саме вони сприяли його становленню як особистості, що вони ввели в його життя Миколу Лисенка, Івана Франка, Михайла Старицького, Михайла Коцюбинського.
Він пройшов складний життєвий шлях, натхненно працюючи в ім’я України. Так у газеті «Русь» 6 серпня 1914 р. надруковано його статтю «Война и украинство», у якій ідеться про долю українського народу в умовах трьох імперій — Росії, Австрії та Прусії. З весни 1918 р. Максим Славинський працював на різних посадах в уряді П.Скоропадського. У часи Директорії був призначений послом УНР у Чехословаччині, але вчасно не зміг виїхати з Праги. У роки примусової еміграції у Празі читав лекції з історії України та історії Європи в Педагогічному інституті ім.М.Драгоманова. Надсилав до Академії наук України переклади західноєвропейських класиків і написану ним «Історію України». Але його труди не дійшли до Академії наук, а осіли в кадебістських архівах (якщо не були знищені!).
17 травня 1937 р. Славинський виступив у Парижі з доповіддю «Национально-государственная проблема в СССР», яка наступного року вийшла окремим виданням. Він як юрист, історик і філолог намалював глобальну картину історії російської державності і долі націй-«інородців». Максим Славинський, як і Леся Українка, був у лавах найактивніших творців держави України.
За право висловити перед світом свої думки Славинський заплатив власним життям. Його було заарештовано 27 травня 1945 р. радянською контррозвідкою, Славинського звинуватили в активній боротьбі проти радянської влади. Його переправили до Києва на початку липня. Але до суду та можливого розстрілу він не дожив. Максим Антонович Славинський помер у тюремній камері 23 листопада 1945 р. Йому було 77 років. Немає могили цього відомого письменника, державного діяча, борця за долю України, друга і побратима Лесі Українки. В’язнів Лук’янівської в’язниці ховали в загальних ровах-могилах...

(Далі буде)
Ліна НАУМЕЦЬ, краєзнавець

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки:, , , , ,