Війна 1919-1920 років між більшовиками та поляками мала вирішальне значення для умов Ризької угоди та формування радянсько-польського кордону 1921 року. В більшовицькій пресі новини з фронтів висвітлювалися не у повному об’ємі. А між тим, 21 березня 1920 року під Звягелем велися запеклі бої, і для більш детального дослідження слід звернутися до розвідок, зроблених польськими істориками. Серед них заслуговує на увагу «Лексикон польсько-радянської війни 1919-1920 років» (Leksikon wojny Polsko-Rosyjskej 1919-1920) Януша Одземковського (Janusz Odziemkowski).
У радянській газеті «Известия Волынского губернского Революционного комитета» за 25 березня 1920 року вміщено бойове зведення за 20 березня: «В Новоград-Волынском районе наше наступление успешно продолжается». А за 21 квітня, — що «в Новоград-Волынском направлении идут бои за обладание городом». Оперативний звіт Польового штабу Реввійськради за 21 березня із Західного фронту: «Червонi вiйська ведуть бiй за володiння Звягеля (Новограда-Волинського)». Польські розвідки є більш грунтовними. Наводимо переклад тексту в повному обсязі:
«Звягель, населений пункт в Україні, на Случі. 21 березня 1920 року тут відбулася битва ІІ-го батальйону 26-го піхотного полку з загонами 44-ої, 45-ої стрілецьких дивізій, 98-м кавалерійським полком і міжнародним полком Червоної Армії. В січні 1920 року 26-й піхотний полк підполковника Е.Германа був перекинутий на Волинь і тимчасово увійшов до складу 13-ї піхотної дивізії. 15 січня полк змінив підрозділи 48-го піхотного полку, що обороняли на Случі відрізок «Костюшко». ІІ-й батальйон капітана В.Ейхлера захопив плацдарм (мостовий) у Звягелі. Враховуючи, що вздовж фронту ширина плацдарму біля шести кілометрів, капітан Ейхлер організував оборону, опираючись на систему форпостів і пунктів опору, частково підготовлених 48-м піхотним полком. Форпости були оточені загорожами з колючого дроту і підтримували один одного вогнем. На оборонних позиціях постійно знаходилися дві роти, а третя — становила резерв. Піхоту підсилили два броньовики «Дід» і «Онук» («Dziadek» і «Wnuk»). Артилерійську підтримку забезпечували легка і важка батареї, що стояли на західному березі Случі. Батареї мали телефонний зв’язок зі спостережними пунктами на плацдармі. Капітан Ейхлер розмістив свій пункт спостереження на башті зруйнованого палацу, звідки відкривалася гарна панорама всього переднього плану плацдарму. Використовуючи наявні технічні засоби, батальйон продовжував зміцнювати позиції, доки сильні морози в кінці січня і на початку лютого завадили такій роботі. Розвідувальна мережа, розбудована з числа місцевого цивільного польського населення, яке прихильно ставилося до військових, здобувала інформацію про наміри противника, завдяки чому (а також за допомогою провідників), підполковник Герман протягом двох місяців здійснив біля тридцяти вилазок на позиції супротивника і в його тилу. Від 10 березня почали надходити повідомлення про концентрацію радянських військових підрозділів 44-ї і 45-ї стрілецьких дивізій, а також 98-го кавалерійського полку, які мали намір відкинути поляків за Случ. Стривожене повідомленнями підполковника Германа командування 13-ї піхотної дивізії (польська сторона військового конфлікту) зміцнило чисельний склад плацдарму щойно прибулою на фронт ротою 27-го піхотного полку, що складалась із мало вишколених рекрутів. 18 березня, порушена весняним розливом, крига зірвала обидва мости, які з’єднували плацдарм зі Звягелем. Для комунікації залишився єдиний слабкий понтонний міст, а також залізничний міст на північ від Звягеля.
19 березня командування Радянської 12-ї Армії здійснило спробу форсувати річку на правому крилі 26-го піхотного полку під Гульськом і Івашківкою. Підрозділи, що переправлялися, були відбиті 5-ю ротою 26 піхотного полку, а також 4-ю ротою важких кулеметів. Росіяни поновили спробу в ніч з 21 на 22 березня і форсували річку на з’єднанні 43-го і 26-го піхотних полків. Їх було відкинуто за Случ контратакою резервних частин 13-ї піхотної дивізії. Однак основний наступ радянське командування скерувало на плацдарм (мостовий) під Звягелем, прагнучи ліквідувати його за будь-яку ціну. Для виконання даного завдання було сконцентровано значні сили: чотири полки 44-ї і 45-ї стрілецьких дивізій, 3-й Міжнародний полк Червоної Армії, який був сформований з добровольців, відданих справі революції, 98-й кавалерійський полк, чотири батареї, два бронеавтомобілі та один танк. Увечері 20 березня радянська артилерія розпочала обстріл плацдарму, який тривав до ранку 21 березня. О 8 годині ранку з боку сіл Романівка і Кропивня з’явилася радянська піхота, однак її атаку зупинив сильний вогонь артилерії оборони. У відповідь три-чотири батареї знову обстріляли місто і плацдарм. Біля 11-ї години ранку, після декількахвилинного нищівного вогню артилерії, пішли у наступ густі шеренги 515-го, 520-го і 521-го стрілецьких полків, за підтримки двох бронеавтомобілів і танка «Українець», озброєні трьома важкими кулеметами. Росіяни атакували по всьому фронту плацдарму, але головний удар трьох полків планували на 7-му роту, яка займала позиції по обидва боки шосе на Житомир. Вздовж залізничної колії розвивав атаку на 6-ту роту спішений 98-й кавалерійський полк. Атакуючі мали кількаразову чисельну перевагу незважаючи на сильний зустрічний вогонь польської оборони і несучі великі втрати, більшовики поволі просувалися вперед. Бронеавтомобілі, що їхали по шосе, випередили власні шеренги, прорвали загорожу з колючого дроту і в’їхали на позиції 7-ї роти, яка не мала засобів до бою з бронеавтомобілями. Рота почала відступати. Лише невелика група солдат забарикадувалася в будинках передмістя Лубчиці і стійко оборонялася, чекаючи на контратаку власних сил. Корегувальникам артилерійського вогню довелося залишити свої спостережні пункти і польські батареї змушені були припинити вогонь.
Капітан Ейхлер скерував роту 27-го піхотного полку закрити більшовицький прорив між 6-ю і 7-ю ротами, а бронеавтомобілі для знищення бронетехніки противника. Підполковник Герман підтримав ІІ-й батальйон останнім резервом – 13-ю ротою саперів (чисельністю біля 50-ти солдат) і 7-ю ротою саперів (біля 100 солдат). Сапери перейшли через Случ по кладках, покладених на рештках знищеного мосту і одразу вступили у бій. 13-та рота отримала від капітана Ейхлера наказ разом з двома взводами 8-ї запасної роти обійти через Лубчицю ліве крило супротивника і атакувати його тили. 7-ма саперна рота разом з 7-ою піхотною і рештою 8-ї піхотної роти при підтримці бронеавтомобілів пішли в контратаку по обидва боки шосе, а артилерія почала обстрілювати тили радянських загонів. На шосе дійшло до бою між бронеавтомобілями. Снаряд з гармати «Діда» пробив броню танка «Українець» і вибухнув, вбивши екіпаж з трьох чоловік. Поляки зірвали спробу відбуксування нерухомого танку в тил і захопили його після затятого близького бою з червоноармійцями (був то танк англійського виробництва, найвірогідніше здобутого в боях з Денікіним). Після втрати танка і через загрозу оточення 13-ю ротою саперів, супротивник розпочав швидкий відступ, який під натиском польських бронеавтомобілів і піхоти перетворився у панічну втечу. До 14-ї години поляки відбили всі втрачені форпости і опорні пункти. Подальше переслідування унеможливив вогонь власної артилерії, яка не знала про кардинальну зміну ситуації і продовжувала обстріл в районі шосе.
Ефективна оборона плацдарму зруйнувала наміри керівництва 12-ї Армії відкинути поляків від Случі. В боях 21 березня поляки втратили біля 20 вбитими і пораненими, а також два знищених важких кулемета. Радянські втрати не відомі, однак вони повинні були бути дуже великими, бо після бою група комуністів з 516-го стрілецького полку направила до керівництва Фронту листа з протестом проти неправильного використання полку, який після атаки на польські позиції практично перестав існувати.
Під час польського осіннього наступу 1920 року Звягель 27 вересня був зайнятий 1-ю кавалерійською дивізією полковника Ю.Руммеля. 7 жовтня оборону міста і плацдарму перед мостом на Случі здійснював 43-й піхотний полк, який аж до підписання перемир’я здійснив з цього місця декілька нападів на тили ворога.