ДОДОМУ НЕ ВЕРТАЙСЯ!
Повернувшись із роботи, Світлана застала чоловіка за телевізором. У квартирі — невеликий безлад. Але з цього все і почалося.
— Навіть туфлі полінувався поставити на полицю! — дорікнула дружина. — Чого газети валяються на підлозі? Твій футбол у мене вже в печінці! Чого мовчиш?!
— Чекаю, поки ти заспокоїшся, — спокійно відказав Віктор. — Щось на роботі?
— У мене завжди «щось»! І вдома «щось»! Як не прийду, — носом стирчиш у телевізорі!
Віктор був спокійний, як удав.
— Не стирчу, а сиджу. А що маю робити?
— Прибрав би хоч!
Віктор підвівся з крісла, поставив на полицю туфлі, підняв з підлоги газети і знову сів.
Проте на цьому дружина не заспокоїлася, розпалилася дужче. Почала згадувати всі чоловічі недоліки, мовляв, що він такий-сякий, ні на що не здатний, і взагалі — навіщо вона виходила за нього заміж!
Почувши все це про себе і дружинину помилку щодо вибору своєї половини, Віктор на якийсь час заглибився в себе. Не розумів, що трапилося з дружиною, колись спокійною та врівноваженою. Може, в неї хто з’явився?
Світлана, здавалося, не заспокоїться ніколи. Гризла чоловіка й далі.
І він не витримав. Мовчки підвівся, одягнувся, закинув сумку на плечі і ступив до дверей.
Вона жовчно кинула вслід:
— Можеш додому не вертатися!
Віктор обернувся, з докором подивився на дружину. Однак і цього разу промовчав. Та дверима таки хряпнув.
Він довго блукав вулицями міста. Потім зайшов до бару. Добряче випив, а відтак знову опинився біля рідної багатоповерхівки.
У його вікнах було темно. То й що? Все одно додому повертатися не мав бажання. Вирішив, що завтра шукатиме квартиру. Мовляв, нехай одна поживе, відчує, що воно таке без чоловіка! Чого бракує? Обоє працюють, зарплата, слава Богу, пристойна. Порівняно з іншими, жити можна. Невже тільки телевізор виводить її із себе? Але раніше до цього ставилася спокійно.
Знову подивився вгору. Темно. І тут відчув, що його пробирає холод. Куди йти? Спиртне розбирало. Ось-ось просто звалиться з ніг.
ДИВНИЙ ДЗВІНОК
Дзвін битого скла почула пенсіонерка з другого поверху. В усякому разі вона єдина, хто зателефонував тієї ночі до правоохоронців.
— Міліція? Тут щось неладне твориться!
— А що твориться?
— «Траурний» грабують! Розбили скло і зараз почнуть труни виносити. Може, і вінки прихоплять.
— Який «траурний»? Які труни?
— У нашому домі на першому поверсі знаходиться «траурний» магазин. Ну, труни там усякі, вінки…
— Це вже ми чули. І що?
— …Так ось, бандити розбили там скло на вікні, залізли всередину і починають там усе грабувати!
— А ви звідки знаєте, що вони там роблять?
— Я знаю все!
— Назвіть ваше прізвище і адресу…

Для перевірки на місце пригоди був направлений наряд служби охорони. Розбите скло на вікні закладу ритуальних послуг міліціонери помітили одразу. Обдивилися його. На їхні окрики ніхто не відповів. Та й усередині, нібито, нікого не було. І хтозна, скільки минуло часу з моменту розбиття скла. Швидше всього, хулігани вже повтікали.
Правоохоронці проникли до приміщення. Увімкнули ліхтарики. Тут раптом... почала підніматися кришка однієї труни. Правоохоронці заніміли, закам’яніли.
Зрештою із труни виліз «нічний привид». Протираючи заспані очі, він замахав «непрошеним гостям»:
— Не блимайте в очі. Спати не дають. Що треба?
— Воно ще й балакає…
Оговтавшись, охоронці викликали слідчо-оперативну групу.
НА ДОПИТІ
Це був Віктор. Тепер він сидів перед слідчими. Зібралося їх у кабінеті чималенько. Певна річ, адже випадок неординарний.
Почався допит.
— Навіщо розбили скло в ритуальному магазині?
Віктор часто знизував плечима:
— Не знаю… Трохи перебрав… Таке зі мною вперше. Не розумів, що роблю.
— А лізти у вікно розуміли?
— Я відчував, що там тепло.
— Ви жебрак?
— Чому це? Я одружений.
— Тоді чого додому не пішли?
— З дружиною посварився.
— Ясно. Коли сваряться з дружиною, то йдуть з дому, напиваються, як чіп, і починають будь-де гатити вікна. Невже ви не бачили, куди лізли?
— Ну… Смутно. Пам’ятаю, що чіплявся за щось, падав. І спати дуже хотів. Ніби ліжко знайшов. Ліг. Спалося погано.
— Ще б! І ви навіть не здогадалися, що лежите кгм… у труні?
Від згадки про труну Віктора пересмикнуло. Потім він, мов маятник, захитався на стільці і долонями почав терти скроні.
Забубонів:
— Недобре це… Погана прикмета…
— Звичайно, що недобра, — кутиками губ усміхнувся головний слідчий. — Але не в тому сенсі, що ви думаєте. Забобони тут ні до чого. А ось за хуліганство доведеться відповідати.
ЩО СНИЛОСЯ У ТРУНІ, МИЛЕНЬКИЙ?
Крісло було розвернуто від телевізора вбік передпокою.
Світлана сиділа у кріслі. Руки демонстративно переплетені на грудях, нога закинута на ногу. На устах — іронічно-знущальна посмішка.
Віктор, мов шкідливе кошеня, ввійшов до квартири. Роззувся. Акуратно поставив туфлі на полицю. Трохи потупцявши, пройшов до кімнати.
— Як нічку провів?
Віктор здригнувся. Йому здалося, ніби грім пролунав.
Світлана сміялася і не могла спинитися. Аж сльози виступили на очах. Хоча, швидше, то був нервових сміх.
— Питаю, як гулялося вночі?
Віктор здогадався: вона все знає.
— Чого мовчиш?
— Та так, не дуже гулялося, — зрештою сказав чоловік. Точніше, не сказав, а прошепотів.
— Застудився?
— Віктор здвигнув плечима.
— Є трохи.
Вона ніяк не могла вийти з дива. Струснула головою. А відтак, змінивши положення ніг, продовжила:
— Ну, я розумію, погиркалися, пішов з дому, напився з якогось дива, але навіщо було бити скло… І де! Ну, це ще півбіди. Але лягати в труну-у! Не твердо було? Може, щось снилося цікавеньке? Га, миленький?
Віктор скривився, ніби цілого лимона до рота впхнув.
— Не знущайся, і так коти шкребуть усередині.
— А як мені на люди показатися?
Чоловік важко зітхнув:
— А що в мене на роботі скажуть?
Світлана знову нестримно засміялася. Коли ж заспокоїлася, то прорікла одвічну фразу:
— Пити треба менше! — І, подобрішавши, додала. — Пішли, нагодую тебе. Прибулець із потойбіччя!

За даним фактом хуліганства житомирські правоохоронні органи проводять перевірку. Випадок, що трапився днями в обласному центрі, і справді небуденний. Звичайно, винуватця події покарають, але, сподіваємося, що вирок суду не буде пов’язаний із позбавленням волі Віктора.