Існує відоме прислів’я про те, що «нашого цвіту — по всьому світу». Тільки має це прислів’я сумний відтінок, коли йдеться про українців, котрі шукають кращого життя за межами рідної землі з квітучими теренами та калиновим цвітом. Там, за кордоном, по-іншому відчуваються важливі цінності. Зокрема, любов до Батьківщини.


Звягельчанку Галину Швець у далеку Португалію, а саме у Ліссабон, доля закинула разом із багатьма іншими українцями, яких тут чимало. Як вона розповідає, за сприяння португальської влади люди організувалися в українські асоціації та парафії. Патріархат Ліссабону, наприклад, виділив приміщення для українських церков, Міністерство освіти надало можливість організувати недільні школи для дітей українців, окремі з них навчаються у дитсадках або ж продовжують навчання у португальських вузах. Цікаво, що складну для слов’ян португальську мову, діти засвоюють легко. Був випадок, коли у перші роки своєї еміграції подружжя українців-заробітчан брали з собою у різні інстанції свою дитину за перекладача.
Є серед наших співвітчизників багато цілеспрямованих молодих людей, котрі зуміли одержати еквіваленти своїх українських дипломів і нині працюють лікарями, медсестрами, економістами тощо. Щоби досягти цього, необхідно було на достатньому рівні вивчити португальську мову та захистити свій диплом.
Згрупувалися українці в асоціації, які у доброму розумінні конкурують між собою в організації державних та церковних свят. Вже є доброю традицією відзначати День незалежності України, Свято УПА та День святої Покрови, річниці пам’яті Тараса Шевченка, українські вечорниці. Спілкування зі своїми, говорять наші заробітчани, допомагає виживати на чужині. Особливо зараз — в умовах європейської кризи, коли у Португалії достатньо своїх безробітних.
Вони мріють повернутися додому, а поки змушені жити і працювати за кордоном, то не залишаються осторонь подій в Україні. Намагаючись популяризувати рідну культуру і звичаї, українці Ліссабону ініціювали тут спорудження пам’ятника Кобзарю. Наразі затверджена комісія та проект із будівництва, влада виділила місце для його реалізації, триває збір коштів.
А нещодавно окремі благодійники-українці з Ліссабону зібрали кошти (150 євро) та переслали їх у Новоград-Волинський на будівництво Свято-Михайлівської церкви, що у центрі міста. Натомість, якою б не була сума допомоги (бо і в Новограді багато парафіян жертвують на будівництво, і за це їм щиро вдячний настоятель храму протоієрей Геннадій), благодійництво навряд чи має вираз у грошах. Як не має виразу любов до Батьківщини, що залишилася десь далеко, але водночас є дуже близькою, бо вона — у людських серцях.