15 січня 2004 року в небо африканської Ліберії вперше здійнявся український вертоліт із символікою ООН. Тоді екіпаж повітряного судна здійснив дебютний політ в окрузі містечка Робертсфілд та виконав своє перше завдання за призначенням. Зрештою українські миротворці патрулюють повітряний простір цієї держави вже 10 років…
На початку грудня 2003 року Верховна Рада України схвалила рішення щодо направлення національного миротворчого контингенту до Республіки Ліберія. Цьому передували листи про допомогу від місії Організації Об’єднаних Націй в цій країні, стосовно надання авіаційних засобів від нашої держави. Уже за місяць командування Збройних Сил України підготувало понад 250 бійців та виділило необхідну техніку для миротворчої місії. Тоді й був сформований 56-й окремий вертолітний загін, командиром якого став військовий льотчик 1-го класу полковник Ігор Шендригін. Сьогодні, на жаль, його немає в живих, та він, мабуть, гордився б тим, що після нього миротворчу справу у Ліберії продовжили ще 18 ротацій…
Ще у 2004 році, коли нога українських миротворців ступила на ліберійську землю, базовий табір наших співвітчизників виглядав зовсім по-іншому. Починали, так би мовити, все з нуля. Бувалі миротворці, які не перший рік в Африці, згадують, як нелегко було попервах. Приїхали, так сказати, на голе місце і організовували свій табір власними руками. В шаленому темпі обслуговували техніку, проводили зв’язок, облаштовували намети.
— Український табір дислокувався тоді неподалік аеродрому — майже посеред степу, — згадує учасник-миротворець 2-ї ротації 56-го ОВЗ національного контингенту місії ООН у Ліберії майор Федір ПРОКОПЧУК. — Навпроти нас знаходився табір біженців зі Сьєрра-Леоне. Це був напружений час, адже вони постійно стояли у воріт КПП, просили їсти, іноді вдавались до провокацій. Наряд з охорони об’єктів був посилений. Втікачі повернулися додому відразу, коли на їхній батьківщині припинилися сутички. Та й взагалі роботи було багато, адже в країні якраз закінчувалася громадянська війна.
Миротворцям довелося служити в умовах цілковитої руїни та бездоріжжя. Вертолітники практично вдень та вночі надавали допомогу місцевому населенню, перевозили гуманітарні вантажі, патрулювали з повітря конфліктні райони. Бувало, що чергова вертолітна зміна змінювалася в небі по кілька разів на добу.
З часом протиріччя в країні перейшли в мирне вирішення існуючої проблеми: відбудови незалежної Республіки. Владу намагаються ділити й сьогодні, проте це не переростає в якісь масштабні конфлікти. Іноземці побудували в країні дорогу, місія ООН створила для українців новий табір: привезли збірні модульні домівки з кондиціонерами, з’явились казарми, на зміну польовій кухні прийшла добротна їдальня, запрацювала, так би мовити, справжня військова база.
За 10 років українські верто­літники зробили значний внесок у розвиток та демократизацію ліберійського народу. За цей час екіпажі «Мі-8» провели у небі понад 33000 годин, екіпажі «Мі-24» — майже 19000. Разом із тим «блакитні шоломи» перевезли більше 205000 пасажирів та 6100 тонн різних вантажів.
Понюхали й пороху сповна, доводилось не раз застосовувати зброю. Та найбільше свою вогневу міць українські миротворці продемонстрували на початку серпня 2011 року. Тоді у Кот-д’Івуарі, екіпажі вертольотів «Мі-24» зі складу 56-го окремого вертолітного загону, виконали бойові завдання щодо знищення вогневих позицій на території міста Абіджан. На той час там дислокувались військові склади повстанців. А вже з липня 2013-го вітчизняні вертольоти беруть постійну участь у транскордонних операціях у рамках емісійного співробітництва між місією ООН у Ліберії та Операцією ООН у Кот-д’Івуарі.
Багато миротворців було нагороджено високими відзнаками від командування місії ООН у Ліберії та командування Сухопутних військ Збройних Сил України, керівництва Генерального штабу та вітчизняного оборонного відомства.
Українські вертолітники 19-ї ротації 56-го окремого вертолітного загону й надалі продовжують виконувати завдання за призначенням у Ліберії. Подякуємо усім тим, хто з честю та гордістю виконував та виконує миротворчу місію на Африканському континенті. Пом’янемо й тих, хто не зміг повернутися до рідної домівки, бо є у льотчиків така традиція — згадати тих, кого немає з нами…