Сутеніло. Подружжя Марченків (імена в матеріалі змінені) поверталося з гостей. Дорога була неблизькою. Хворі Іванові ноги нагадали про себе.
Зінаїда це помітила. Коротко поцікавилася:
— Знову?
— Замучили вже, — кривлячись, відказав чоловік. — Говорив, що не треба було йти на те запрошення.
— Образилися б. Як не як, а родичі таки. Єдину дочку віддавали заміж. Та й посиділи трохи, поговорили. Так має бути.
Іван на це зітхнув, зупинився.
— Постоїмо трохи.
Зінаїда заперечила:
— Потихеньку дійдемо. Хазяйство не годоване.
— Та що з ним станеться?
— Все живе хоче їсти.
— Тоді йди, — запропонував чоловік. — А я он на пеньочку посиджу трохи і далі плентатимусь. Не вперше.
— Ну, як знаєш. Відпочинь.
Іван залишився, а Зінаїда пішла дорогою до села. Якби вона знала, що трапиться за якусь годину, то навряд чи залишала б самого чоловіка.

Арсен Тишков цього вечора також повертався з того ж весілля. Зайшовши до переліску, він видобув із потайної кишені курточки півлітрову пластикову пляшку з самогоном. Відпив кілька ковтків, зачерпнув жменю снігу й підніс до губ, пожував. Потім, засунувши пляшку назад до кишені і закуривши, попрямував убік села. Та незабаром помітив самотнього чоловіка на пеньку. А коли впізнав у ньому свого сусіда, то здивовано спитав:
— Чого ви тут, дядьку Іване, кукуєте? А жінка де?
— Додому пішла.
— А ви ж чого лишилися?
— Ноги підводять.
Арсен посміхнувся, а затим дістав оковиту.
— Зараз полікуємо!
— Я — ні, — відмахнувся дядько Іван. — Я ж не п’ю.
Молодик хитрувато примружився:
— А на весіллі пили!
— Ну, пригубив, — наче з образою, відказав Марченко. — Для годиться.
— А зараз не годиться?
— Зараз — ні.
— А я вип’ю! — молодик відпив з пляшки кілька ковтків. Цього разу снігом «не закушував». Потягнувся за цигаркою, прикурив. — Може, сигаретку?
Поведінка сусіда дядька Івана почала дратувати.
— Хлопче, йди додому.
— А ви?
— А я ще посиджу.
— Якось не гарно лишати самого чоловіка в лісі.
— Скільки тут того лісу.
— Давайте допоможу дійти.
— Не треба.
— Чого?
— От причепився! Йди, куди йшов.
— Ображаєте, дядьку, — ошкірився Арсен. — Я — по-доброму, а ви он як…
Тишков знову видобув самогон. Перехилив рідину. Покривився, ребром долоні витер губи. Вкотре запропонував:
— Підводьтеся, доведу.
— Я ж сказав, що сам дійду.
Та Арсен учепився в руку чоловіка.
— Пішли, дядьку!
Іван Захарович не хотів, щоб люди бачили, як його під руку ведуть додому. Маючи норовливий характер, знову відмовив односельчанину, та вийшло це дещо у грубуватій формі. Це вмить розізлило молодика. Він шулікою налетів на старшого чоловіка і почав гамселили того кулаками в обличчя.
Марченко перевалився за пеньок. А Арсену цього виявилося замало. Хлопак схопив товсту гілляку і кілька разів нею вперіщив хворого чоловіка по голові.
Коли сусід затих, молодик допив рештки оковитої, закурив, а відтак кинув:
— А тепер можеш тут лежати! Скільки влізе!
Потім він ступив у ніч.

Зінаїда вже давно попорала господарство, а її Іван чомусь усе не приходив додому. Стривожилася жінка. Мусила одягатися і йти назустріч чоловікові. Знайшла його там, де й розійшлися. Тільки чому він лежить?
— Іване, що з тобою?! — дружина кинулася до чоловіка. — Ти живий? Це що, кров?! Господи, та він холодний!..
У кишені Зінаїди знайшовся мобільний телефон. Зателефонувала в міліцію та у «швидку». Проте швидко знайти подружжя Марченків не змогли: ліс, ніч, сніг…
До тями Іван Захарович так і не прийшов, помер дорогою до лікарні. Арсена ж оперативники «вичислили» наступного дня, затримали і доправили до відділку. Молодик так і не зміг логічно пояснити своїх дій. Навіть заявив, ніби Іван Марченко перший з кулаками напав на нього, і він мусив боронитися. Але всі обставини цього прикрого випадку вже має встановити слідство.