Події, що відбуваються сьогодні на терені нашої держави, українська історія досі не знала. Багато хто стверджує, що люди вийшли на Майдан через непідписання інтеграційних угод із Європейським союзом. Насправді ж, це була вже та чаша терпіння, яка вихлюпнула назовні. А починалося все дещо раніше: неприйнятні пенсійні реформи, ущемлення малого і середнього бізнесу, мовні закони… Можна копнути і глибше — у 91 рік минулого століття, коли Верховна Рада України проголосила Акт про свою незалежність, відколи політичні чвари не вщухають і понині.
Багатопартійність, невизначеність курсу країни, ділення людей на схід-захід, продажність політиків тощо — все це відкладалося у свідомості українців протягом багатьох років, гнів народу поступово зростав. І ось, нарешті, ніби побачили світло в кінці тунелю — рятунок у Європі. Поспішно готувалися документи до вступу до європейської сім’ї. Але перед самим підписанням угоди, незрозуміло чому, Україна різко міняє курс до Митного союзу.
Ось народ і вибухнув. Великі сподівання канули в лету, у людей вкрали надію на майбутнє. Тому й утворився Майдан. А вже далі щоразу, ніби навмисно, підливалося масло у вогонь: кровавий розгін мітингувальників, побоїще на Банковій, чергова спроба силового розгону, так звані, диктаторські закони…
Та найтрагічнішим став день 19 січня, коли пролилася чергова кров на Грушевського в Києві, коли почалися викрадення активістів, їх катування, поливання водою з брандспойтів у 10-градусний мороз, прицільна пальба по мітингувальниках і журналістах і, що найжахливіше, — вбивства людей. Хто віддав наказ українським правоохоронцям убивати українських людей? Чи, може, це були не українці?
Відчай і безвихідь, страх за своє майбутнє масово підняли людей по всіх областях країни. Виникли сутички із силовиками, а також із невідомими, в спортивному одязі і в масках, людьми з битками в руках.
За останні два місяці майданівців називали по-різному: радикалами, фашистами, наркоманами, неосвіченою ордою, кримінальниками, жебраками, екстремістами… Але на Майдані, окрім студентів, є робітники, прибиральниці, пенсіонери, підприємці, лікарі, військові, афганці, чорнобильці, поети, науковці, професори… І за два місяці протистояння — жодної розбитої вітрини, жодної спаленої машини, жодної крадіжки. Натомість — мирний супротив, читання лекцій, заняття народною творчістю, малювання картин, святкування новорічно-різдвяних свят. Співи, хороводи, колядки, щедрівки. То чи можна цих людей називати екстремістами чи неосвіченою ордою? Чи можна засуджувати народ, який бореться за свої права і волю? Якщо такі маси повстали, то, може, в країні щось робиться не так?
Сьогодні світ із жахом спостерігає за тим, як українських людей хапають на вулицях, на вокзалах, забирають поранених із лікарень і, запихаючи їх у автозаки, доправляють у СІЗО.
Що це? Чого людям очікувати завтра? Розстрілів? Концтаборів? Тому майданівці в один голос запевняють: стоятимуть до останнього, вороття назад немає, і багато з них готові стояти навіть на смерть. Ситуація позбавила людей страху. То чи можна цей Майдан розігнати силою, залякати його?
Українці обрали цю владу, довірили їй свою долю. Ті, йдучи на вибори, давали своєму народові гарантії, обіцяли покращання і почути кожного вже завтра. Того «завтра» чекали довго — доти, доки терпець у людей увірвався. То чи не час владі від мовчанки, силових дій і відтягування часу перейти до діалогу. Зрештою вийти до людей і поговорити з ними, поцікавитися, чого вони вийшли на майдани, чого хочуть і чого хоче влада.
Ситуація в країні вже дійшла до тієї межі, коли потрібно від протистоянь переходити до діалогу між двома сторонами. Іншого шляху немає. Силове вирішення проблем заведе тільки в тупик, до сотень жертв. Кому це потрібно?..
Зрештою, маємо розуміти, у нас одна держава. Тікати немає куди. Нам тут жити, творити, любити, народжувати, примножувати добрії діла, розбудовувати країну, щоб почуватися в ній було затишно, спокійно і надійно. І ніхто цього права у людей не може забрати. Хіба що Сам Господь Бог.

Коли матеріал був готовий до друку, в країні зрештою сталися довгоочікувані зрушення. 27 січня були зроблені перші важливі кроки до примирення. У Верховній Раді був проголосований законопроект про скасування законів, прийнятих 16 січня. Однак Президент поки що їх не підписав. А 29 січня, пізно ввечері, відбулося чергове голосування законопроекту про амністію щодо затриманих активістів-майданівців. Із двох пропонованих законопроектів підтримали провладний. Але мітингувальники його не підтримали.
Як далі розгортатимуться події — важко сьогодні передбачити. Але сподіваємося, що переможе таки здоровий глузд, і на українській землі крові більше не проллється.