Вони почали досліджувати свій родовід майже десять років тому, бо не раз чули розповіді про те, що належать до дворянського роду Бродовичів. Тому, коли Світлана Крапівницька прийшла до нас у редакцію, ми подумали: а чому б не розповісти про ентузіазм цієї великої родини щодо пошуку власних коренів? Багато нащадків цього роду живуть нині у Новограді, інші — розкидані по містах України та за її кордоном. Гадаємо, цей досвід цілком може стати корисним для інших людей, котрі прагнуть дізнатися більше про своїх предків. До речі, в Україні традиція складати родовідні дерева сягає середньовіччя — відтоді багато хто вважав за обов’язок знати імена предків хоча б до сьомого (!) коліна. І сьогодні ця традиція повертається.
На розгалуженому родовідному дереві Бродовичів спадкових колін вже понад три десятки. А «двигуном» досліджень ще тоді, десять років тому, став один із сучасних нащадків дворян — тодішній капітан підводного човна, котрий після Новограда давно мешкає у Севастополі. Нині Петро Коник — голова профспілкової організації Севастопольської митниці, а «за сумісництвом» — син доньки спадкового дворянина. У Житомирському галузевому архіві Петру Степановичу свого часу вдалося «накопати» факти, що й стали поштовхом до подальших родинних досліджень.
— Дістатися до тих архівів було непросто, але після декількох спроб вдалося, — розповів він нам телефоном із Севастополя. — Натрапив я на «Дело Волынскаго дворянскаго депутатскаго собрания о дворянскомъ происхождении Бродовичей». Зібрані у справі документи засвідчили, що «Євстафію Бродовичу по привілеї короля Польського Сігізмунда 15 квітня 1535 року за заслуги подарована земля поблизу Луцька». Згодом я з’ясував, що йдеться про село Свилів, яке нині є районом на околиці Луцька. А колись його, разом із селянами, король подарував нашому родичу-дворянину Євстафію за те, що той врятував йому життя.
Пізніше родова земля була про­дана, щоб викупити з татарського полону представника вельможного роду. Але саме від цієї події 1535 року ведуть літопис нащадки роду Бродовичів. Сторінка ж історії, що стосується нашого краю, почалася 1876-го року, коли Діонісій Бродович обійняв посаду учителя Дубрівського народного училища. Жив він у Новограді, на вулиці Княжій (нині — Островського). А 1982-го року купив садибу неподалік села Гірки у відомого новоград-волинцям князя Олександра Уварова.
Саме сюди приїздять на зустріч сучасні нащадки Бродовичів, чиє прізвище досі на слуху у селян. З’їжджається рідня з різних куточків України та з-за кордону — збирається велика, дружна, єдина родина. Усі разом відпочивають на лоні сільської природи, заряджаються енергетикою шляхетних предків та діляться цікавими фактами з родинної історії.
— Найцікавіше те, що архівні документи нас дуже з’єднали між собою, — ділиться Світлана Крапівницька — племінниця «головного родинного дослідника» Петра Коника. — Ми з Ірою працювали разом (показує на жінку Ірину Хоптюк, котра прийшла із нею до нас у редакцію), але не здогадувалися при цьому, що ми — чотириюрідні сестри!
— Так, Світлана якось сказала мені: «Ти знаєш, я з такого роду…», а я кажу: «Ти знаєш, я теж!», — сміється пані Ірина. — Але Світлана більше знала, ніж я. Моя бабуся дуже боялася щось розповідати, пам’ятаючи своє повернення у Новоград із Сибіру, власним ходом. Тут вже чатували і пильнували на таких, як вона (дворянка ж!), щоб відправити назад. Але хтось їй сказав: «Доцю, тікай!» І вона через поля, ліси втікала. Так і врятувалася… Лише у моєї бабці було сім дітей, а у Світланиної — десять, тож родина у нас велика. Це надзвичайно цікаво — збиратися, дізнаватися історію. І з кожним роком нас все більше збирається!
Ми не ставили собі за мету детально розповісти історію цієї родини. Про її життя і випробування вже йшлося у місцевій пресі — у газеті «Новоград-Волинські новини» (№15 (128) від 14 квітня 2005 року). Зазначимо лише, що особливих поневірянь дворянський рід зазнав під час сталінських репресій, зокрема, у 1930-х роках. Ще довго після тавра «куркулі» у цій родині, як і в багатьох інших, боялися щось розповідати. Нащадки Бродовичів згадують, як свого часу було небезпечно, принизливо виявляти свою приналежність до шляхетного коріння. І хоч титул передавався лише по чоловічій лінії, втім вихвалятися ним перед радянською владою було не варто.
— За словами моєї баби, її батько Микола був хорошою людиною, — розповідає пані Світлана. — Хоч і мав помістя, але людяно ставився до селян. Навіть працював замість них по ночах (щоб ніхто не бачив), прибирав у хлівах. А потім — колективізація. Коли у прадіда забрали усе майно, спалили книжки і сказали йти у колгосп, то він відповів, що «це Антихріст прийшов» (був дуже набожною людиною) і помер згодом від гіркої туги. Поховали його в одній могилі з померлими від голоду селянами…
В історії родини залишається багато темних плям, втім нащадки вперто продовжують їх розслідувати. Невдовзі звягельчанка Світлана Крапівницька має намір побувати у Польщі, звідки походить рід — хоче поцікавитися й тамтешніми архівами.
— А чи позначається якось дворянське походження на вашому житті та житті ваших рідних? — питаю пані Світлану.
— Знаєте, щось таке є у наших душах: почуття відповідальності, необхідність мати чисте сумління тощо. Десь читала, що наш дворянський герб Остоя, що походить з лицарських часів, символізує, у тому числі, саме ці риси людини. Приємно, що ним намагаються відповідати усі члени нашої великої родини. Є представники різних професій, але усі — працьовиті і порядні.
Очевидно, саме з таких родовідних хронологій, що складалися упродовж століть, вимальовується цінний матеріал для вивчення не лише того чи іншого роду, а й суспільних подій та явищ. До речі, нині з’явилася нова «мода» — родоводи замовляють навіть через Інтернет. Так чи інакше, а приємно знати, що колись тебе згадають. І не лише тому, що ти мав якісь титули чи поважні статуси. Бережіть свою історію!