Ми по-іншому оцінюємо власне здоров’я, коли втрачаємо його, а потрапивши у лікарняні палати, багато чого переоцінюємо. Коли виникають проблеми зі здоров’ям, люди особливо гостро відчувають, як скальпель реальності по-живому ріже проблеми нашої багатостраждальної медицини. Лікарі нарікають на погане фінансування і низькі зарплати, пацієнти — на корупцію у медицині та дороге лікування. Найбільш незрозумілою у цій ситуації є державна політика, що призвела до зубожіння медичної галузі, в якій реформи діють лише на папері. Як працюють у таких умовах медики та як виживають пацієнти — про це ми говорили із головним лікарем міськрайТМО Василем БОРИСОМ.
— Василю Миколайовичу, вам довелося побачити, як працюють медики у різних країнах. Чому українцям ніяк не вдається наблизитися до світових стандартів медицини?
— Так, я вивчав систему охорони здоров’я багатьох європейських країн. Знаю, як і більшість головних лікарів нашої держави, представників Міністерства охорони здоров’я України, як має виглядати система медицини. Чому досі у нашій державі вона відсутня і не робиться конкретних кроків — мені боляче і не зрозуміло. В Україні є набір лікувальних закладів, які надають допомогу, є фахові спеціалісти, але бракує чіткої ефективної системи. Медики давно стали заручниками цієї ситуації, а у населення склалося негативне ставлення до медицини. Якось я запитав у брата, котрий мешкає у Франції: а як у вас ставляться до лікарів? Він відповів, що рівень медичних послуг їх влаштовує і жодних питань не виникає.
— З приходом нової влади в Україні призупинили реформу галузі охорони здоров’я, яка викликала чимало нарікань. Усі знали, що реформа розпочалася, але ніхто її суттєво не відчув. Чому?
— Тому що ставлення до нового у населення часто недовірливе, а роз’яснювальну роботу про реформування не провели. Почали з 4 пілотних регіонів: Донецької, Вінницької, Дніпропетровської областей та двох районів у Києві. Як на мене, були обрані непоказові регіони, тому одразу пішли не тим шляхом. На Житомирщині, наприклад, окремі елементи реформування вже діяли, тому нам легше було би впроваджувати зміни. Натомість у пілотних областях реформами незадоволені, станом галузі — теж, а що далі робити — ніхто не знає. Гадаєте, лікарі задоволені станом медицини? Зовсім ні. Маємо низький рівень заробітної плати, дуже погане медичне забезпечення та незадовільні умови праці. За кордоном медицина розвивається швидкими темпами, а український лікар не має можливості навіть підвищити кваліфікацію. Це дуже пригнічує.
— Наші сусіди-поляки успішно реформують медицину, починаючи з кінця 90-х. Бачимо там очевидний прогрес і сучасні лікарні. Як їм це вдалося?
— У Польщі розпочали реформу з інформаційної роботи у ЗМІ. Розповіли, що саме планується зробити, аби покращити надання медичної допомоги. І, звісно, польські реформи отримали потужну фінансову підтримку. Реформування — це комплексне явище: здоровий спосіб життя, соціальні умови проживання, психологічний настрій населення. Українці ж думають: прийшов у лікарню — одержав здоров’я. Насправді здоров’я залежить від медицини лише на 5-10%.
— А у нас, як завжди, розпочали реформи, а фінансування — немає?
— Так, а це має відбуватися паралельно. В усьому світі кількість коштів на медицину залежить від відсотків ВВП. У нас ця цифра складає 3,5-4%. Натомість, за даними ВООЗ, якщо галузь фінансується менше 6%, то вона не має права на життя. У США фінансування медицини відбувається на рівні 15-16% від ВВП, у Польщі — 9-10%.
— Якщо бракує матеріального забезпечення, то чи варто взагалі говорити про ефективність будь-якої реформи?
— Це дійсно величезна проблема: у нас немає грошей, а ми ще й реформу робимо. Але у нас не буде грошей, доки не змінимо підхід. Зараз у державному бюджеті на лікування одного жителя на рік передбачається десь 980 гривень. Поки ці гроші доходять з державного бюджету на периферію, то залишається вдвічі менша сума. Куди поділися кошти? Пішли на утримання дослідницьких інститутів, обласних лікувальних закладів. Цих коштів катастрофічно не вистачає, за нинішнім курсом це приблизно 50 доларів. Тоді як у США — 15-16 тисяч доларів, у Польщі — 1 тисяча 200 євро, у Франції чи Італії — 8-9 тисяч євро. Розумієте різницю? Є чітка залежність стану здоров’я населення і рівня фінансування медицини.
— За таких умов, де у бідній Україні візьмуться гроші на галузь?
— У нас нераціонально використовуються навіть ті кошти, які виділяються. Відсутня диференціація у наданні спеціалізованої медичної допомоги. Усі оперують грижу і апендицит (від районної лікарні до науково-дослідницьких інститутів), а на операції високого ступеня складності (на серці, з трансплантології чи онкопатологій), бракує коштів. Відсутнє належне медичне обладнання, від чого страждають хворі. Люди змушені шукати допомоги за кордоном, за величезні суми. ЗМІ переповнені криками про допомогу на лікування. Соромно за державу і боляче за людей.
Також маємо недосконалу законодавчу базу. Наприклад, досі не прийнятий Закон про трансплантацію органів, тож втрачаємо життя людей, які можна зберегти. Натомість у нас безліч лікувальних закладів, які не виконують своїх функцій, але бюджетні гроші на них витрачаються. МіськрайТМО, наприклад, розраховане на лікування пацієнтів нашого міста і району, але до нас їде багато людей з Ємільчиного, Баранівки, бо, кажуть, що їх не влаштовує якість медичних послуг. Хоча нас і ці райони фінансують однаково.
— У чому ідея реформи медицини, про яку так багато говорять?
— Щоб через сімейного лікаря максимально наблизити медичну допомогу до кожної людини. Сімейний лікар — це ніби воротар на футбольному полі: до нього стікається вся інформація про стан здоров’я пацієнта та його родини. У Європі на цьому первинному рівні лікується 80% населення. Якщо пацієнт потребує консультації «вузького» спеціаліста, то сімейний лікар скеровує його далі. У нас же виходить, що у людини, наприклад, заболіла спина, вона прийшла до невропатолога. Невропатолог направив до уролога, а уролог призначив аналізи і відправив до терапевта, який виявив пневмонію. Скільки часу було витрачено даремно? Шукати потрібного спеціаліста повинен не пацієнт, а сімейний лікар!
— Що перешкоджає працювати цьому нововведенню сьогодні?
— Люди не можуть звикнути, що найперше треба звертатися до сімейного лікаря. Продовжують самостійно ходити до «вузьких» спеціалістів, а сімейний лікар гадки не має, де його пацієнт.
— Де потрібно шукати сімейного лікаря?
— Сімейні лікарі — це дільничні терапевти, котрі пройшли спеціальну підготовку. Медичні університети почали випускати дипломованих сімейних лікарів.
— Які ще зміни відбулися на базі міськрайТМО у ході реформування?
— Ми розмежували рівні надання медичної допомоги. Є первинний рівень — центри медико-санітарної допомоги міському населенню, і окремо — сільському. Тут працюють сімейні лікарі, педіатри та акушер-гінекологи. Адже сьогодні наші сімейні лікарі не зовсім готові лікувати дітей до року і жіноче населення. Вторинний рівень — це поліклініка, де сконцентровані усі «вузькі» фахівці і стаціонарні відділення лікарні. А третинний — це обласні лікувальні заклади і науково-дослідницькі центри. Планується зосередити надання основної медичної допомоги населенню на найдешевшому первинному рівні.
— Деякі мами стурбовані, що педіатри не завжди відвідують дітей до року. Це теж — нововведення?
— За кордоном ніхто з лікарів до пацієнтів додому не ходить, тим паче — до дітей. Лікар не може вдома надати якісну кваліфіковану допомогу. У всьому світі люди йдуть до лікарні, а у нас звикли навпаки. Транспорту у лікаря немає, а щоб дістатися пішки до пацієнта, треба витратити багато часу. Хоча йому відведено на виклик лише 30 хвилин. Це неможливо втілити у життя, і не потрібно.
— А наскільки адекватно у ході реформування почуваються медичні фахівці?
— Я очікував, що буде супротив, бо реформи вимагають нового підходу, змін у роботі, тісної співпраці. Ми маємо перебудуватися, бо є провідниками реформи.
— Великі черги під кабінетами — це теж свідчення того, що реформа не діє?
— За кордоном, наприклад, у Польщі, черга до лікаря «вузької» спеціалізації, згідно з «листком очікування», триває два-три місяці. На бюджетних лікарнях будь-яка держава економить, тому черги будуть завжди. Але коли люди звертатимуться до сімейного лікаря, тоді менше будуть завантажені «вузькі» спеціалісти, і це зменшить черги. Зараз лікарям доводиться суміщати прийом у поліклініці з медичними оглядами у селах, школах, дитсадках, військкоматах. Тому держава має визначитися з пріоритетами: чи мають лікарі й далі ходити по колективах? Це як ніби не учні йдуть у школу, а вчитель ходить по домівках, щоб навчити дітей. Ми намагаємося працювати за талонами, але люди часто приходять не за вказаним часом, а з самого ранку, проводять у чергах години.
— Ви сказали, що в Україні забагато лікувальних закладів, проте взялися за будівництво хірургічного комплексу. Чи не маєте зараз шкодувань з приводу того, що мільйони, витрачені на спорудження фундаменту, доцільніше було би використати на оснащення лікарні?
— Жодного сумніву немає. Не треба забувати, що якість лікування залежить від якості приміщень. А у нас травматологічному та хірургічному корпусам — по 100 років, інфекційному — понад 110. Зауважте, що в Америці 5% госпіталізованих хворих (у нас така статистика взагалі не ведеться) помирає від внутрішньої лікарняної інфекції. Це мікроби-вбивці, які були принесені ззовні, адаптувалися та стали нечутливими до антибіотиків. Боротися із ними можна лише шляхом дорогих дезінфікуючих засобів, але діють вони в умовах рівних чистих стін, кондиціювання повітря тощо. Ми ж маємо потріскані стіни, подертий лінолеум, відсутню вентиляцію. Витрачаємо величезні кошти на дезінфекцію, антибіотики. Тому в Європі усі лікарні будуються «з нуля». У новому хірургічному корпусі все буде передбачено — операційні блоки, сконцентровані в одному приміщенні, потужне реанімаційне відділення, центральне стерилізаційне відділення.
— Тобто ви таки вірите у реалізацію дороговартісного проекту в умовах безгрошів’я, коли вже немає потужної підтримки екс-голови ВР Володимира Литвина?
— Володимир Михайлович — один із небагатьох наших земляків, котрий завжди, незважаючи на посади, переймався проблемами Новоград-Волинської медицини. За його підтримки нам вдалося оснастити лікарню таким чином, що нам заздрять колеги з усієї області. Наша реанімація має кращу базу, аніж обласна. Також хочу подякувати міському голові Володимиру Загривому, котрий зрозумів, що мусимо будувати нове, а не лише ремонтувати старе. Паралельно торік закупили обладнання на сім мільйонів гривень. Розумію, що є люди, котрих більше хвилює, що клумбу зруйнували, розпочавши будівництво. Але ж хірургічний корпус — це вимога часу. Ми вже з цим проектом спізнилися на років двадцять! Тим паче, що на базі Новограда має бути госпітальний округ, а це — необхідність мати 600 стаціонарних ліжок (маємо нині 375), необхідність обслуговувати 180 тисяч мешканців. На якій базі маємо це втілити? У палатах має бути не по 6 людей, як у нас зараз, а 2-3. Інакше — це недотримання усіх стандартів лікування!
— Частіше чуєте нарікання чи подяки за роботу?
— Звичайно, більше дякують як лікарю. Головний лікар несе відповідальність за якість роботи кожного медичного працівника, за ставлення держави до медицини і хворого. А це вже набагато складніше, тому буває по-різному. Не завжди від мене залежить можливість вирішення проблеми кожного, хто звертається. Але роблю все, щоб максимально допомогти. Не хочеться, щоб у нас повторилася ситуація, яка свого часу сталася у Польщі. Коли там ввели безвізовий режим, то багато лікарів поїхали працювати за кордон.
— Міжнародні партнери України обіцяють фінансову підтримку. Як гадаєте, це може врятувати нашу медицину?
— Ніхто не буде вкладати фінанси у розвиток української медицини, якщо не буде ефективного використання коштів. Лікарняні каси могли б стати прообразом страхової медицини, але жодна страхова компанія не буде мати справу з системою, яка діє неефективно.
— На місцях більше знають про проблеми галузі. Скажіть, пропозиції лікарів хтось враховує «зверху»?
— Я входив у робочу групу МОЗ України з питань реформування галузі охорони здоров’я, на прикладі нашої лікарні розповідав про зроблене. У пілотних регіонах досвід наших лікарів не застосували. Тобто, є напрацювання, але їх ніхто не бере до уваги.
— Що скажете, як медик, з приводу великої кількості аптек у нашому місті?
— Ліки — це не цукерки і не хліб, ними не можна торгувати на кожному кроці. Проблемою мають займатися фахівці. Не хочу нікого образити, але не можна працювати без контролю якості препаратів, провізорів із великим досвідом, випробуваних партнерів. Існують нормативи щодо кількості аптек на певну кількість населення, які у нас не виконуються. Медичні препарати відпускаються без рецептів лікарів, хворі займаються самолікуванням, не у кожній аптеці видаються чеки. Ми скільки могли, стільки гальмували ці процеси, але порушень маса. Сподіваюся, що усі проблеми, про які ми говорили, таки вдасться подолати.
— Дякую за розмову.