ДЯДЬКО І ПЛЕМІННИЦЯ
Бабу Лізу ховали майже всім під’їздом. Коли після поминального скромного столу люди розійшлися, дядько Петро завів мову зі своєю племінницею:
— Ну що, Ніно… — важко зітхнув родич і замислено схилив голову. Та по хвилі продовжив: — Ось такі невеселі у нас речі відбулися. Твоя баба… ну, й моя мати, відійшла в інший світ… Але ми маємо жити далі. Тепер замість баби Лізи, яка тебе доглядала… Одне слово, я вирішив оформити документи на твоє опікунство.
Дівчина наїжачилася:
— А моя мамка?
— Ти ж знаєш, вона в тюрмі, і…
— Я — знаю! Але ж вона скоро вийде!
— Аж через два роки.
— Вона написала в листі, що її можуть випустити по амністії.
— А якщо не відпустять?
Ніна промовчала. Нервово почала жувати губи.
Дядько ж Петро, намагаючись бути стриманим, вів далі:
— Я знаю, що тобі зараз нелегко. Та й завжди було нелегко…
— Тільки давай не будемо згадувати мамчине життя! — випалила юначка. — Може, ще знаєш, хто мій батько?
— Цього не знаю.
— Зате я знаю!
Дядько Петро аж напружився:
— Знаєш? І хто він?
Ніна в’їдливо процідила:
— Зек! Мамка якось призналася. Сп’яну. Якийсь зальотний чувачок. З’явився, як комета на небосхилі — так і зник. Тільки мамка лишилася. А потім я. Ось так.
Дядько Петро не знав, що на це відповісти.
МІСЯЦІ САМОТНОСТІ
Нінина мати до в’язниці потрапила декілька років тому. Через сварку із сусідкою, котру важко травмувала. Після суду за Ніною почала доглядати баба Ліза.
У школі дівчинка вчилася нормально, мала спокійний характер, дружила з ровесниками, у вільний час допомагала бабусі по господарству, ходила до магазину за продуктами. Ще дуже важлива річ: Ніну ніколи не бачили в сумнівних компаніях.
Однак після того, як матір посадили в тюрму і померла баба Ліза, дівчина змінилася. Не можна сказати, що вона перетворилася на якусь неврівноважену, агресивну, вітряну особу. Все набагато складніше. Ніна відчувала якусь невпевненість у житті, незахищеність від навколишнього світу. І це зрозуміло, адже їй було тільки неповних п’ятнадцять. І, як кожній дитині, їй хотілося материнської ласки, слушної поради від рідної душі.
Та й дядько Петро щось довго вагався з оформленням документів щодо опікунства. Правда, навідувався часто, але обстановку це аж ніяк не змінювало. Та чи змінить уже? І чи замінить собою матір та бабу Лізу?
А тут ще трапився випадок, який докорінно змінив Нінине життя.
БРЮНЕТ-НЕЗНАЙОМЕЦЬ
Якось Ніна гаяла час у дворі свого будинку. Сиділа на лавці і тупо дивилась на великого сірого кота, який вишукував залишки їжі після «трапези» п’яничок, мабуть, жебраків. Про це свідчили їхня вдяганка, розмови та повадки. Прилаштувалися безхатьки неподалік від неї, просто на високому бордюрі поблизу приватних гаражів. Коли ж дядьки забралися геть, до того місця прилетіли голуби. Птахи жваво бігали туди-сюди, певне, підбираючи крихти залишеного хліба. Але голубів потім відігнав той сірий котяра і заходився сам «хазяйнувати» на завойованій ним території.
Ніну розізлила котяча нахабність. Вона підхопила з землі грудку й хотіла налякати кота, але завадив чолов’яга років сорока.
— Ай-я-яй! — посміхаючись, пожурив він юначку. — Недобре так відноситися до наших менших друзів!
— Він ловить голубів. Позбавляє їх їжі, — насупившись, кинула дівчина брюнету в поношеному джинсовому костюмі.
— Ну, в цьому житті, — банально зауважив незнайомець, — виживає найсильніший!
— То що виходить: кота зась чіпати, а пташок — знищуй?
— Ну, по-перше, я такого не говорив. А по-друге, навряд чи кіт зможе справитися з голубом. Просто лякає, бавиться.
— А що тобі взагалі треба? І хто такий? — дещо жорстко перескочила на інше Ніна.
Чоловік здивовано крутнув головою:
— А чому на «ти»? Хоча, дозволяю.
— Ой-йо-йой! Дуже треба! Звідки такий узявся? Чи не кометою з космосу сюди занесло?
— А ти гостра на язик.
— Х-ха!
— То з чого розпочати?
— Щось я не в’їхала.
— Ти хотіла знати, хто я і звідки.
— А-а. Валяй. Хоча зразу видно, що не інтелігент, не бізнесмен, ну, і не жебрак.
Незнайомець розсміявся.
— Прозірлива! А я знаю тебе.
— І звідки ж?
— Бо живу в сусідньому будинку.
— А чого раніше не бачились?
Чоловік замислено хмикнув:
— Бо я завжди у відрядженнях.
Ніна заінтриговано поцікавилася:
— Це в яких?
— Потім розповім.
— Потім може й не бути.
— Буде, розумничка! — впевнено проказав брюнет.
Дівчина на це лише губки скривила.
Та незнайомець після цього попрощався і пішов.
СТВОРЕННЯ БАНДИ
Брюнет (звали його Анатолієм) таки з Ніною зустрівся. У тому ж дворі. На тій же лавочці. Говорили про різне. А потім були нові зустрічі.
З часом дівчина-напівсирота від Анатолія дізналася, що він неодноразово сидів за крадіжки. Цю новину юначка сприйняла з цікавістю. Цим і скористався Анатолій, одного разу спитавши у дівчини:
— Тобі гроші потрібні?
Ніна заусміхалася:
— Навіщо таке питати? Гроші треба всім. — А відтак з підозрою зиркнула на брюнета. — Хочеш мене зробити проституткою?
— Ні, мені це не підходить, — крутнув головою Анатолій. — Можемо разом заробляти гроші. Будемо полювати на вулицях.
Дівчина не одразу зрозуміла:
— На кого?
— На бабульок! — напряму сказав Анатолій. — Лопатники відбиратимемо у них. Ну, гаманці. Точніше, я тебе інструктуватиму, як правильно все робити. А ти…
— А чому нападати не вдвох?
— Це викликатиме підозру. А так: іде собі дівчинка та йде. Хто подумає, що вона може вирвати з рук сумку?
На диво Ніна довго не вагалася, погодилась на цю аферу. Але поцікавилася:
— А як будемо це робити?
— Нічого важкого. Хап з рук сумку і — ходу! І вже за тиждень заживеш по-людськи.
ЕЙФОРІЯ ТРИВАЛА НЕДОВГО
Задача в новоствореної банди була простою: потрібно було підстерігати жінок старшого віку у дворах та під’їздах. У зручний момент Ніна повинна була вихопити з рук сумку у жертви і швидко втекти до свого спільника, котрий стояв на «стрьомі».
Вже перші напади на вуличних перехожих принесли успішні результати: з’явилися непогані гроші, мобільні телефони, банківські платіжні картки. Анатолій був задоволений. Тішилася й Ніна. Ще б пак! Такого багатства вона в руках зроду не тримала!
Але ейфорія тривала недовго. Одного разу міліцейський патруль затримав юну бандитку. У неї вилучили частину награбованого, а потім відшукали і Анатолія. З ним, певна річ, усе зрозуміло — строк отримає немаленький. Сяде на лаву підсудних не тільки як організатор і співучасник серії вуличних грабунків, а ще й за втягування дитини у скоєння злочинів.
А ось доля Ніни поки невідома. Швидше за все, школярку суд відправить у спеціальний навчально-виховний заклад для неповнолітніх злочинців.
Ось так дорослий дядечко, чолов’яга з темним минулим і своєю поламаною долею, поламав долю юній особі. Але Ніні тільки п’ятнадцять. І покарання, швидше за все, буде не суворим. Тож, у дівчини буде час на роздуми, на оцінку своїх вчинків. Щоб уже додому повернутися не по роках дорослішою і з новими поглядами на життя.