Моторошні фотографії сьогоденної Прип’яті — німе нагадування всьому людству про масштаби техногенної катастрофи, датованої 26 квітня 1986 року. І хто знає, яке майбутнє чекало би на нас, якби тоді, 28 років тому, на боротьбу із пожежею на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС вчасно не стали тисячі людей. Не замислюючись про наслідки для власного здоров’я, вони героїчними зусиллями приборкали «мирний атом», що вийшов із-під контролю людини. Отримавши критичні дози опромінення, вогнеборці вмирали у лікарнях, а ті, кому судилося вижити, назавжди залишилися із підірваним радіацією здоров’ям…
«Нам не забути весни 1986 року, коли у складі інженерно-шляхово-мостобудівного полку ми включились у боротьбу з бідою. Буквально на кожному десятку метрів був задіяний якийсь шляховий механізм. Працювали всюди у жовтому лісі — Чорнобиль, Прип’ять, Копачі, Товстий ліс, станція… У ті сумнозвісні дні нищівно пекло сонце, від спраги пересихало у горлі, піт заливав обличчя. Проте люди не думали про власне здоров’я, не шкодували сил, виконуючи доведене завдання», — пригадує події майже тридцятирічної давнини у листі до редакції «Звягеля» ліквідатор аварії на ЧАЕС Андрій Федорович СОЯ, місцевий житель.
Йому, як і іншим ліквідаторам, нині болісно сприймати українські реалії, ставлення держави, насамперед, у фінансовому плані до тих, хто подарував прийдешнім поколінням шанс на життя.
«Суспільство звикло згадувати про Чорнобиль тільки 26 квітня, і другий раз — у грудні. А потім — ніби нічого не було. Але, хто пройшов через радіаційне пекло, той ніколи не забуде тих днів. Не лише в мене після 1986 року світ розділився навпіл на «до» і «після» аварії. Я — ліквідатор аварії на ЧАЕС І категорії. Нам дуже тяжко жити у даний час. Хвороб — цілий букет, і без сторонньої допомоги ніяк не обійтися. Тож хочу подякувати тим, хто не залишається осторонь від проблем ліквідаторів», — додає насамкінець Андрій Федорович.