Єгор (імена в матеріалі змінено) повернувся додому пізно, за північ. З кишені куртки стирчала пляшка горілки.
Зінаїда Олексіївна, впустивши сина до оселі, скрушно мовила:
— Незабаром тридцять років, а розуму й не набрався. Хіба цього я прагнула на старості літ, га? Де ти був?
— З хлопцями трохи посиділи, — похитуючись, пробурмотів Єгор.
Мати, зітхаючи, дорікнула:
— Я бачу, що трохи. — І поцікавилася. — Ти в скільки сьогодні з дому пішов?
Син напружив мозкові звивини. Гепнувся на стілець.
— Десь після обіду. Ну… ти поїхала до своїх, і я за тобою пішов. А що?
— Обікрали нас. Міліція була.
Син ураз напружився:
— Міліція?! Ну-ну?
— Що «ну-ну»? Телевізор украли, п’ятсот з лишнім гривень і ланцюжок золотий.
Сина чомусь не стільки стурбувало те, що вкрали, як правоохоронці:
— А міліція-то що? Когось підозрюють?
— Попитали, записали і пішли. І про тебе питали.
— Про мене? — стурбувався син. — А чого про мене? На мене хочуть усе злить?! Їм аби не паритися, кого-небудь посадить! Так легше!
— Ти заспокойся, сину, — тихо мовила мати. — В обіду тебе не дам. Розберуться. Лягай спати.
— Ляжеш тут, — Єгор почав тверезіти. — А що ще говорили?
— Та нічого, — відгукнулася мати, направляючись до кухні. — Сліди шукали.
— Знайшли?
— Та ніби нічого. Сказали, що замок у дверях цілий, не зламаний. Ключем відкрили. Допитувалися, хто від квартири ще, крім нас, ключі має. А хто має, крім нас двох?
— Ключі підібрати можуть, — припустився думки Єгор. — Зараз такі мастаки, що раз плюнути двері в квартиру відкрити. Сейфи он скривають! А тут двері…
— З кухні донеслося:
— Ти б лягав спати. Сподіватимемося, що міліція знайде.
Син загигикав:
— Вони знайдуть! Не знаєш, як вони шукають? Он на мене наїжджають.
— А чого ти переживаєш, коли не винний?
— Хіба мало вони невинних посадили? Аби чим швидше справу закрити.
Мати повернулася з кухні. Єгор, прилаштувавши пляшку оковитої біля ніжки ліжка, розв’язував шнурки на черевиках.
Мати похмуро зауважила синові:
— Не пий на ніч.
— Я небагато. Нерви попсували тією крадіжкою. Так не засну.
— Ну дивися, а то знову підхопить і кудись понесе.
— Не понесе.

Єгор і справді багато не пив. Із самого ранку він, нічого не сказавши матері, зник з помешкання.
А десь перед обідом до Зінаїди Олексіївни прийшов чоловік з міліції. Привітавшись, той поцікавився:
— А де ваш син?
Жінка все зрозуміла:
— Це він зробив?
— Так.
— Я ще вчора здогадалася. Коли він повернувся додому. Проте… до останнього не хотіла вірити. Але, як бачите…
— Він був не один, — вів далі представник правоохоронних органів. — Зі своїм знайомим. Речі, які вони винесли з дому, продали за безцінь. Кому саме — ми також знаємо.
— А як ви про це дізналися? Ну… що це зробив мій син і той…
— Анонімний дзвінок. Ми перевірили. Все підтвердилося. Тепер я у вас.
— Ну, виніс, то й виніс, — з гіркотою зітхнула Зінаїда Олексіївна і підвищила тон. — Звичайно, речей шкода, але тепер нехай посидить без телевізора і голодний!
— На жаль, — зауважив міліціонер, — цим не обійдеться.
— Тобто? — не зрозуміла жінка.
— Справа в тому, що ваш син скоїв крадіжку, і не один. Порушена кримінальна справа за статтею Кримінального кодексу «Крадіжка».
— І що ж тепер йому за це буде?
— Перелік відповідальності чималий. Великий штраф або громадські роботи, випрані роботи або позбавлення волі і так далі.
Зінаїда Олексіївна поклала руку на серце і, важко дихаючи, сіла на стілець.
— Вам погано?
— Минеться, — відмахнулася жінка і майже крикнула. — За такі дрібниці — і в тюрму?!
— Такий закон.
— О-ой, з вашими законами!..
У коридорі почулися кроки. Це повернувся Єгор. Побачивши в квартирі правоохоронця, неабияк здивувався:
— А що він тут робить?!
Мати з докором перепитала:
— А ти не здогадуєшся, сину?
Єгор ошкірився:
— Що, заявила? Посадить мене хочеш?!
— Дурень ти, сину. Дурень…
Міліціонер з квартири вийшов один. Однак перед цим порадив Єгорові самому прийти до відділку і покаятися. Мовляв, це зарахується, і можна відбутися лише громадськими роботами.
Єгор на це нічого не відповів. Проте вранці таки пішов до міліції.