У №17 (121) «Звягеля», від 25 квітня 2014 року ми надрукували роздуми нашого земляка, директора місцевого вищого професійного училища Миколи Паламарчука, який був на Майдані у Києві, а зараз, разом з іншими городянами, продовжує хвилюватися за долю України. Пропонуємо вашій увазі продовження теми, як і обіцяли.
Після перемоги Майдану і втечі Януковича і Ко, обстановка в Україні кращою не стала, а, навіть, навпаки — загроза відкритого військового вторгнення Росії в Україну не зменшується. Навіть події в Криму відійшли у минуле. Поряд із тривогою зростає розчарування діяльністю (чи бездіяльністю) влади. На голови Арсенія Яценюка і Олександра Турчинова сиплються звинувачення і не тільки. Я не братиму на себе сміливість захищати їх чи дорікати, а намагатимусь з’ясувати, чому так сталося і що робити.
По-перше, щодо очікуваних змін на краще. Як на мене, справжнього стану справ у країні достеменно не знав ніхто. За 23 роки незалежності ми не лише не відновили економічного рівня України, а навпаки — щоразу більше стаємо сировинним постачальником Заходу. Значна частина активного і працездатного населення працює за кордоном, інвестуючи нашу державу.
На тлі корупції і беззаконня, суцільної брехні і зневіри людей, відбулося значне деградування частини населення України. «Камікадзе» від влади (саме так говорили про себе нинішні урядовці), по-перше, не зуміли одразу оволодіти ситуацією і призначити професіоналів на ключові посади, а питання люстрації (заміни «попередників») стали проводити за політичною чи іншою доцільністю, чим відштовхнули від себе значну частину працівників районних, міських, обласних владних органів. За прикладами далеко ходити не приходиться — у нашому районі досі не призначено очільника.
По-друге, і це — найголовніше. Не політики, не лідери опозиції, а Майдан сплутав карти Путіну, котрий, будучи найбагатшою людиною у світі, маючи необмежену владу в Росії та значний вплив у світі, виношує мрію відновити, якщо не Радянський Союз, то створити європейсько-азіатський (Митний) союз за участю Росії, Білорусі, Казахстану, а також таджиків, узбеків тощо. У його плани входить, навіть, створити нову валюту — алтин. У цьому значне місце відводилося Україні і було домовлено з Януковичем. Майдан все зруйнував. Справедливості заради, хочу зауважити, що і президенти Білорусії та Казахстану не в захваті від таких «путінських перспектив», про що свідчить «східняк» у Мінську у кінці квітня цього року.
Однак Володимир Володимирович не розгубився. Взявши за приклад дії Німеччини у 1938 році в Судетській області Чехословацької республіки, перевіривши подібну тактику в Придністров’ї і Грузії, Путлер (як дехто тепер називає Путіна), взявся захищати російськомовне населення (навіть не корінних росіян!). Спочатку — у Криму і Севастополі, а потім — на сході України.
Він заздалегідь готував і росіян, і населення України до такого розвитку подій, створивши величезну пропагандистську імперію, через ЗМІ зомбуючи як жителів Росії, так і населення південно-східних областей України, паралельно засилаючи свої кадри у СБУ, внутрішні війська, Збройні Сили України.
Газета «Дзеркало тижня» №14 від 19-25 квітня 2014 року пише: «Ретельне вивчення настроїв на «проблемному» Південному Сході мало стати першорядним завданням нової влади. Однак, насельники великих кабінетів, схоже, стурбовані виключно висотою кандидатських рейтингів». Тому журналісти склали анкету, що стала основою дослідження.Об’єктами вивчення стали думки жителів восьми областей. Читач може знайти ці матеріали на сайті газети. Тут йдеться про те, що федеративний державний устрій підтримали лише 24,8% опитаних громадян. На запитання: «Чи слід вашій області відділитися від України і приєднатися до Росії» — 15,4% опитаних відповіли «так». А дії тих, хто зі зброєю в руках захоплює адміністративні будівлі, підтримали лише 11,7% опитаних…
Поряд з цим усі ми, зрозуміло, прагнемо більшої самостійності наших регіонів, змінити систему фінансування селищ, міст, областей. Чому ж у країні відбуваються такі протистояння, хто зацікавлений у сепаратизмі, чому стільки питань навколо федералізації, мови?
Нинішній або, так званий, «тимчасовий» уряд, насмілюсь сказати, не є урядом професіоналів. Непродумані та непослідовні рішення розширюють базу невдоволених. Оголосивши люстрацію кадрів, практично не скоротили працівників правоохоронних органів, незрозуміло поступили з бійцями «Беркуту», військовослужбовцями Криму. Старі кадри і схеми практично залишились, хабарництво — продовжується.
Свою безпорадність продемонструвала армія, вище командування. Підтвердженням цьому є проведення антитерористичної операції у Слов’янську та інших містах. «Найбільша наша ключова проблема — не армія чи силові структури, не настрої у народі, а влада — бездіяльна і безвідповідальна», — вважає Анатолій Гриценко, екс-міністр оборони.
До всіх цих проблем додається проблема виборів Президента України. Уже чітко простежуються брудні технології, схоже, що нові вибори проходитимуть за старими сценаріями. Події в Одесі знову, як і під час подій на Майдані, засвідчили, що люди йдуть попереду політиків.
Тож, що робити? Думаю, що Путін зупиниться там, де ми (Україна з усім світом) затримаємо його, причому — силою. Тому Збройні Сили України мають бути у бойовій готовності. По-друге, нам усім слід позбутися байдужості.
Нам усім слід бути максимально зібраними і пильними, адже у будь-якому населеному пункті можуть з’явитися озброєні люди та провокації. Тому маємо позбутися, хоч на цей час, політичних протистоянь і робити все, щоб вибори 25 травня відбулися.
Дуже сподіваюся, що до повно­масштабної війни не дійде, адже Європа та Америка тиснуть на кремлівських вождів. Однак ми маємо покладатися самі на себе.
P.S. Я абсолютно не претендую на істину в останній інстанції, лише хочу звернути увагу на реальну загрозу миру і спокою в Україні. Останні події засвідчили, що ми не вміємо слухати одне одного, живемо стереотипами, що заважає об’єктивно оцінювати реальність. Закликаю до діалогу.