Вишивка — це завжди якийсь тендітний «вилив душі». Напевно, тому всі ми вважаємо, що це заняття притаманне винятково жіночій половині людства. А ось і ні! Бо є чоловіки, котрі у цій майстерності можуть дати фору будь-яким вишивальницям. Щоправда, говорять про це не надто охоче, очевидно, не бажаючи привертати до себе увагу.
От і Юрій Дебіч довго не погоджувався на інтерв’ю, не помітивши нічого оригінального у своєму хобі. Втім, його вишиті роботи говорять самі за себе — тут і національний колорит, і особливий чоловічий підхід до творчості. Власне, це і привертає увагу, бо не щодня побачиш за вишиванням чоловіка, з-під рук якого народжуються вишиті стежки. Більше того, Юрій Михайлович володіє сімома (!) техніками вишивки, а розвиватися у цьому напрямку вже багато років йому не заважають ані зайнятість на роботі, ані активний спосіб життя.
— Я — із Закарпатського краю, а там вишивка дуже популярна, — ділиться секретом завідувач профілактичним і діагностичним відділеннями міськрайТМО. — У нас, на Закарпатті, це завжди було окрасою кімнати: вишиті картини, килими на почесному місці у кожній хаті — як у селах, так і у містах.
Свою першу картину він вишив у 6 класі — танцююча циганка стала його творчим дебютом. Це зображення було перезняте з картинки, а тоді з’явилося бажання вишивати на чистому полотні, з натури.
— Щоразу вишивав на більшій площі, дійшов до килимів завдовжки понад два метри. Таких килимів вишив 9. Три з них досі зберігаються вдома, а інші я дарував. Один із килимів потім висів у моїй кімнаті у гуртожитку медичного інституту, ще згодом — у дітей під час навчання, тепер вдома складений. Це — наша сімейна реліквія. У рідній хаті на батьківщині досі зберігаються мої роботи.
Коли щось западає у душу, то постійно хочеться досягати у цьому нових вершин. Тому чоловік щоразу береться за нові вироби, удосконалюючи техніку вишивання. Що він тільки не вишивав: серветки, сорочки, рушники тощо. Говорить, що любить великі узори, щоб одразу бачити результат своєї роботи.
Кожен регіон України має свої візерунки та особливості, тому, коли майстер ще на початку творчості привіз власні роботи із Закарпаття сюди, на Полісся, то усі помічали їх своєрідність та унікальність. Рідні, друзі та колеги і зараз захоплюються роботами Юрія Михайловича. Проте він не дуже любить демонструвати зроблене. Жартує, що коли постаріє, то, може, й організує якусь виставку.
У його родині вишивальницею була рідна тітка, котра й прищепила це захоплення. А тепер уміння батька успадкувала його донька Наталя. Юрій Михайлович говорить, що донька досягла у вишиванні навіть більших успіхів, бо її роботи більш довершені. Йому ж часом не вистачає терпіння, а зі звороту трапляються вузлики, чого не допускають досвідчені майстрині. Тому вироби часто шиють тепер удвох з донькою. А нереальних задач для них не існує — якщо вже щось задумали, то обов’язково виконають!
— Зараз мій стимул у вишиванні — це донька. Будь-яку річ ми тепер вишиваємо удвох, це швидше і цікавіше. Вона з одного боку сідає, я з іншого, і — погнали! Вишили рушник для музею Лесі Українки, подарували. На ньому зібрано узори 8 областей України. Вишивали його кілька місяців. А коли завершили, то він мені так запав у душу, що я такий самий рушник вишив собі додому, але вже за місяць!
Маючи вже чималий досвід з вишивання, Юрій Михайлович може піти на конкурс із будь-якою вишивальницею. На власному прикладі засвідчує, що усе, що робиш, слід робити добре, щоб не пасти задніх. От і у спорті немає такого виду, щоб він не грав: теніс, більярд, футбол, волейбол, баскетбол тощо. Як кажуть, талановита людина — талановита в усьому!