Про Жданових (імена в матеріалі змінені) подейкували, що вони — ідеальна пара.
— Бачиш, — говорили сусіди, — прожили вкупі півтора десятка років, а як одне одного шанують! Як кохають!..
Але їхні стосунки були не справжніми, показовими. На людях вони — наче голубки, а поза чужі очі — до ідеального було, як до неба...

Видався чудовий сонячний ранок.
Лілія підганяла чоловіка:
— Швидше, швидше снідай! На роботу запізнюся!
— Умгу, умгу,— мугикав Іван, поспіхом пережовуючи їжу.
А кохана його метушилася. То в сумочку щось вкине, то в дзеркало зазирне, поправляючи зачіску, то сукню на собі поправить.
А між цим:
— Ваню, машину з гаража вигнав?
— Умгу, умгу.
— Ваню! Їхати треба!
— Умгу…
— Іван!!!
— Та йду…

Зрештою вийшли з під’їзду. «Під ручку». Підійшли до авто. Іван галантно відкрив дружині дверцята.
— Прошу, пані!
А та у відповідь:
— Дякую!
А з лавочки, що неподалік:
— Мов голубки!
Цього разу за кермо сіла Лілія.

Незабаром «голубки» під’їхали до одного із промислових підприємств.
Під’їхали до прохідної. Виходячи з машини, Лілія розпорядилася, щоб Іван заїхав до продуктового магазину і зробив деякі запаси харчів.
Чоловік, слухаючи свою другу половину, задумливо посміхався і кивав головою.
Така поведінка чоловіка Лілію засмутила. І вона проворкотіла:
— Чого либишся?
Іван повернувся в реальне життя:
— Шо?
— Що я тобі говорила?
Чоловік не чув «що», але врятувала кмітливість:
— Ну, як завше: заїхати до магазину і прикупити продуктів.
— А чого сміявся?
— Згадав, як ти їхала, ги-ги! Так віртуозно вивернула кермо! Так вчасно! Ще б отак трошки — і капець йому?!
На Ліліїному чолі вмить розгладилися зморшки:
— Ти це про що? Кому капець?
Чоловік не здавався:
— Звичайно, Лялечко (так частенько Іван називав дружину), ти зараз усе заперечуватимеш! Що не порушувала Правил дорожнього руху! Що не бачила ніякого даішника. Ну, того, котрого мало не збила…
— Цить!!! — верескнула Лілія, виходячи з себе. Потім її побілілі губи повільно заворушилися. — Я їхала нормально! Ніяких віртуозів не було! І даішника не було!
— Правильно! — розбурхувавсь Іван. — Ти подумала, що то стовпчик! Ти ж при зустрічі з отим при дорозі завжди говорила: «Он стовпчик стовбичить! Із жезлом! Грошики зашибає!» Еге ж?
— Замовкни, я тобі кажу, кретине!
— О-о-ооо! Правда в очі коле?
— Ну… Я тобі зараз покажу правду з уколом!
Чоловік не зважив на погрози дружини. За півтора десятка років спільного життя і не таке Лілія говорила. Але цього дня Івана наче прорвало. Хоча сьогоднішній ранок мало чим відрізнявся від попередніх. Мабуть, сьогодні в Івана настав той день, саме той момент, коли він починає розуміти однотонність, безглуздість свого життя, від чого йому вривається терпець і подальше існування вкупі з Лілією починає набридати, зрештою дратувати.
Тому Іван чимдуж розпалювався:
— Давай, давай, Лялечко моя ненаглядна!
Від цих слів із грудей Лялечки вирвався протяжний стогін. Певне, і їй прийшло усвідомлення про сенс життя з цим чоловіком. Мовляв, як вона могла стільки років мучитися з цим лобурякою?!
Ліля хвацько вскочила у авто, завела двигун і — поїхала. Просто на Івана.
Чоловік не одразу збагнув дії дружини, а коли дійшло, що та хоче його задавити, почав тікати.
Здавалось, усюди (ліворуч-праворуч) — дерева, кущі. Ну, зверни, стрибни вбік. Ні, чомусь Іванові заманулося драпати саме дорогою.
Підказала якась бабка:
— За дерево ховайся!
Іван не встиг. Наздогнав бампер автівки.
Спочатку втікач зарився носом у траву, а потім рукою почав себе обмацувати.
— Ваню, ти цілий?
Іван відірвав голову од землі.
— Ти-и??! Вбивця! Це був наш останній виїзд.
Лілія мало не пустила сльозу:
— Я не хотіла… Воно якось так вийшло… І сам винен!
Іван скочив на ноги, але від болю десь у області попереку присів, застогнав.
— Покалічила, душогубка! Все! Досить!
— Ти про що, Ваню?
— Геть з очей!
— Правильно, чоловіче, — втрутилася бабка-порадниця. — Вона у тебе якась малахольна.
— Що-о?!! — наїжачилася Лілія і зиркнула на авто.
Бабка все зрозуміла. Тому вирішила більше не затримуватися на незвичайному «детепе». Притиснувши невеличку торбинку до грудей, старушенція почимчикувала в бік підприємства.
А незабаром під’їхала міліцейська машина з мигалками. За нею — «швидка».

Травми були незначні. Але після лікарні Іван додому не повернувся. Поїхав до матері в село. Він уже навіть влаштувався на роботу трактористом. Разом із тим подав заяву на розлучення і позов на розподіл майна, нажитого разом із Лілією.
До речі, Лілія приїжджала в село. Просила Івана повернутися до міста. Однак той категорично відмовився. Мовляв, нещодавно хотіла його задавити машиною, а далі що? Привалить шафою? Гепне стільцем по голові?..
Тому і сказав їй:
— Їдь, Лялю, додому. І більше сюди не приїжджай. Не чіпай мене. Мені тут спокійно і добре.
І Ляля поїхала. Назавжди.