ДОЧКА І МАТИ
Батько пішов із сім’ї, коли Сніжана закінчувала десятий клас. Її мати, Ніна, працювала в школі прибиральницею. Дівчина цього трохи соромилася, не раз дорікала матері, щоб та перейшла в іншу школу або знайшла іншу роботу.
— Де ж, доцю, тепер так просто знайдеш роботу? Тим більше, недалеко від дому, зручно.
— А мені соромно!
— Хіба у школі над тобою щодо цього кепкують?
— Поки ні.
— То в чому тоді справа?
— Сама не знаю. Але мені здається, що на мене дивляться якось не так, ніж на інших.
— Ось-ось, тобі тільки здається. Не нав’язуй собі того, чого немає.
І з часом Сніжана змирилася. Мовляв, яке їй діло до того, хто що про кого думає? Нехай ліпше думають про свої проблеми.
НОВИЙ УЧИТЕЛЬ
У цю школу Олександр Зарудний (імена в матеріалі змінено) влаштувався кілька місяців тому. Вчителем фізкультури. На цей час йому було двадцять сім років. Неодружений, молодий, симпатичний, підтягнутий викладач, котрий привернув увагу багатьох жінок-колег школи. Та не тільки їх, навіть дівчата-старшокласниці з бісиками в очах перешіптувалися по закутках, коли повз них проходив Олександр Борисович.
Зарудний помічав, але особливого значення цьому не надавав. Що вдієш, жіноцтво, така їх природа.
Разом з тим, не можна сказати, що молодий учитель байдуже ставився до слабкої статі. Була в нього дівчина, Оксана. Розгорілося бурхливе кохання і вже йшлося до весілля.
А одного дня Оксана раптом заявила, що вони не можуть бути разом. Мовляв, її мати сказала, що їхній шлюб буде нетривалим і нещасливим. За гороскопом Оксана — Риби, а Олександр — Водолій.
Розбіглися.
Зарудний, певна річ, посумував із цього приводу, а потім змирився з долею. А через деякий час взагалі навіть порадів, що так трапилося, уявивши, яке життя чекало б на нього із людьми, котрі звихнулися на гороскопах. Олександр гадав, що головне в шлюбі (попри якісь знаки), — не ставати одразу на взаємне перевиховання, потрібно давати одне одному свободу життя, з розумінням, з жалістю ставитися до взаємних недоліків, вад. І з часом все збалансується, нормалізується. Якщо бути розумничками.
Та Оксанина мати вирішила по-своєму. Та чи знайде вона потрібний «знак» для своєї дочки? А якщо і знайде, то чи принесе «він» щастя? Та й хіба можна прорахувати наперед роки?
ІСКОРКА КОХАННЯ
Був черговий урок фізкультури. Олександр Борисович показував учням десятого класу нові вправи. Саме на цьому занятті між Сніжаною і вчителем промайнула іскорка кохання.
Вже наступного дня дівчина отримала «есемеску»: «Приходь о шостій вечора до центрального парку».
Сніжана відповіла: «Прийду».
Олександр Борисович стояв із букетом червоних троянд. Коли дівчина підійшла, вчитель протягнув їй квіти:
— Це тобі!
Сніжана зніяковіла:
— Ну що ви! — І збентежено почала озиратися.
— Ти на когось чекаєш? — спитав Олександр Борисович.
— Ні, — поспіхом відказала учениця. — Але… можуть побачити.
Вчитель узяв Сніжану за руку:
— Розумію. Ходімо до річки.
— Йдемо.
Гуляли до заходу сонця. Здебільшого мовчали. А якщо й заводили мову, то говорили про банальне: школу, навчання, обтяжливі, нудні будні.
Потім Олександр Борисович провів Сніжану додому. Біля під’їзду вони зупинилися і довго дивилися одне одному в очі.
Зрештою вчитель порушив мовчанку:
— Ми ще зустрінемося?
— Умгу, — усміхнено мугикнула юначка і пташкою пурхнула в під’їзд.
«ЗВІДКИ КВІТИ?»
Щойно Сніжана поставили у вазу квіти, як на порозі з’явилася мати.
— А звідки квіти?!
— Секрет!
— У тебе є хлопець?! А чи не рано?
Дочка насупилася:
— Я одружуватися не збираюся!
— А квіти?
— А що, не можна просто так подарувати?
— Просто так не дарують. Хто він? Я його знаю?
— Знаєш.
— Ну!
— Що, ну?
— Кажи, хто він!
— Потім.
— Ні, я хочу знати!
— Мамо! Не примушуй мене говорити неправду!
— Але ти ж іще дитя.
— Ми просто зустрічаємося. Як і всі дівчата мого віку. Чи ти живеш на іншій планеті?
— Ну, дивись мені!
— Добре!
«Я БУДУ ЧЕКАТИ»
Потім був перший поцілунок. Несміливий, трепетний, соромливий. На тій же річці. Сиділи на схилі під плакучою вербою. Схоронилися подалі від небажаних очей. І говорили, говорили, говорили. Здається, про все на світі.
І знову поцілунок. Довший, сміливіший, солодко-п’янкий.
— Олександре Борисовичу…
— Кажи Саша.
— Незручно.
— Кажи, кажи!
— Може… пізніше. Треба звикнути.
— Ти хотіла щось спитати?
— Так.
— Я слухаю тебе.
— А що буде далі? З нами?
— І далі сидітимемо під вербою. Дивитимемося на зорі! Насолоджуватимемося їхнім сяйвом! А коли засніжить, — підемо в гори!
— У нас немає гір.
— Є скелі, валуни. Такі собі міні-гори.
— Я серйозно.
— Я чекатиму, доки ти закінчиш школу.
— А потім, якщо захочеш, то поступиш до вишу. Я ще чекатиму.
— А потім?
— А потім поберемося. Якщо я тебе ще цікавитиму.
— Так довго чекатимете?
— Серденько моє! Я готовий чекати все своє життя!
Останні слова були проказані з такою відвертістю і щирістю, що дівоче серце підказувало, що Олександр не лукавить, він справді кохає її.
І вона потяглася до нього. До чергового поцілунку.
НАПАД НА ВЧИТЕЛЯ
Минув рік. Сніжана закінчувала одинадцятий клас. Зустрічі з учителем продовжувалися. Потайки.
Та тут трапився казус. Ніна, Сніжанина мати, сама поклала оком на викладача фізкультури. Почала робити Олександрові Борисовичу всілякі знаки уваги. То зніме пір’їнку з його піджака, то запропонує випрати спортивний костюм, то ще щось.
Молодий учитель, як міг, відкараскувався. Але настирна Ніна ходила за ним по п’ятах.
Колега по роботі, Світлана, якось підчепила Ніну:
— Що, не дресирується фізрук?
— А тобі яке діло?! — зикнула Ніна. — Все ви бачите, все ви знаєте! — жінка мало не плакала.
— Так у нього ж є вже забавка, — ніби здивовано відказала колега. — Я думала, що ти знаєш. І, як мати, до майбутнього зятя добре ставишся. А тут, виходить, сама в нього втюрилася.
— Якого зятя? — витріщилася Ніна.
— Олександра Борисовича. Твоя ж Сніжана з ним, мабуть, уже рік зустрічається. Чого ти на мене так дивишся? Так вся школа про це… Ти що, не знала?!
Саме в цю хвилину до класу ввійшов Олександр Борисович. Певне, когось шукав.
Побачивши побагровіле Нінине обличчя, Світлана від гріха подалі вислизнула з класу.
— Кобель! — тільки й рявкнула Ніна і з кулаками накинулася на вчителя.
Той, як міг, утримувався, аби не підняти на жінку руку. Відпихав її. А та знову кидалася в атаку. Гатила кулаками чоловіка в груди, в обличчя.
— Ви чого?
— Я тобі покажу «чого»! То це ти мою доньку звабив, недоробок?! А я?! Я гірша?!
Потім навіжена жінка схопила стілець і ним ударила Олександра Борисовича по голові.
Ніна вгамувалася лише тоді, коли побачила цівки крові, що збігали на обличчя вчителя.
На галас поприбігали вчителі, техпрацівниці. Хтось викликав «швидку» і міліцію.
«НАШЕ КОХАННЯ — СИЛЬНІШЕ»
Олександра Борисовича відправили в лікарню, Ніну — до відділку. Для складання протоколу. Коли вона з міліції повернулася додому, то влаштувала дочці скандал. Обізвала Сніжану «сучкою» і «проституткою». А потім мати кудись пішла.
Скориставшись моментом, Сніжана поспіхом зібрала необхідні речі й пішла з дому.
Олександр Борисович з лікарні повернувся під вечір. Зайшов до квартири і почув якусь вовтузню. Зайшов на кухню і здивовано округлив очі. Сніжана стояла за столом і кришила салат.
Олександр Борисович здивовано поцікавився:
— А як ти зайшла до квартири?
Сніжана підійшла до нього. Обережно доторкнулася до марлевої пов’язки на голові.
— Сашечку, у мене ж є ключі.
— Я забув. — Потім він звернув увагу на сторонні сумки. — Ти пішла з дому?
— А ти не радий?
— Я просто щасливий! Мабуть, нам написано пройти крізь терни.
Сніжана прошепотіла:
— Але наше кохання — сильніше, правда? Правда?!
І це була правда. Як складеться подальша доля вчителя і його учениці, — важко сказати. Чи змириться з цим мати? Що скаже школа? А чи важливо це для двох людей, які по-справжньому кохають одне одного?
Вони навіть вирішили: заважатимуть — поїдуть із міста. Світ — широкий.