Дзвінок з Москви-2
Стаціонарний телефон задеренчав о пів на восьму вечора. Дзвінок був довгий і настирний. Роман інтуїтивно відчув: Москва...
— Ну, привіт!
— Привіт, Софіє!
— Упізнав, братику?
— А чого ж…
— А мені ніхто зі знайомих з Новограда не дзвонить. Не знаю, що там у вас діється. А це жахливі новини про Україну подивилася та й, думаю, подзвоню. Дізнаюся, як ви там?
— Та, ніби, нічого, Софіє. Ціни ростуть.
— Хіба тільки у вас, Романе? У нас взагалі так на все стрибає… Та що тут говорити. Не знаємо, куди йдемо. Ніби було все нормально, а це…
Роман зітхнув:
— Війна.
Сестра здивувалася:
— У нас немає війни!
— Так у нас є. Світ нас захищає, вводить санкції за санкціями проти Росії, а Путіну, наче заклало й засліпило.
— А до чого тут Путін?
— А, ну, так, так, — зіронізував Роман. — Він же, «ангел» небесний, робить вигляд, що ні в чому не винний, ні до чого не причетний. Лише, мовляв, дбає про своїх співвітчизників.
Софія ніби розчовпала, про що натякає брат, знову пройнялася стурбованістю за Україну, яку покинула майже сорок років тому:
— Ой, а у вас усе розбомбили.
— І знаєш хто?
— Ну, так ваші!
— Виходить, свої своїх знищують?
— Ну, я же телевізор дивлюся. Зі зна-
йомими спілкуюся. А це недавно розмовляла з біженкою з Донецька. Я їй вірю.
— Біженки, Софіє, бувають різними. Не всі знають правду про дійсність. Їм розповідають, що їхні міста бомблять українські військові, а насправді — це роблять найманці, усіляка псяча зграя. Роблять для того, щоби скомпрометувати наших вояків.
Сестра стояла на своєму:
— Неправда. От біженці — я вірю. Вірю і все! До того ж, на наших телеканалах показують різноманітні програми, на яких виступають ваші депутати. Вони підтверджують…
Роман почав дратуватися, урвав сестру:
— Ті депутати — зрадники і злочинці! Багато з них повтікали до Росії, щоб уникнути відповідальності за свої темні справи!
— Чого ти, Романе, спалахуєш? — сторопіла Софія.
— А як бути спокійним, коли ваші телевізійні «кисельови» брешуть, як собаки, а ви їм вірите! Кілька років тому, здається, в якійсь азіатській країні — не можу зараз пригадати — стріляли по мирних мешканцях фосфорними бомбами, так ваші журналісти, показуючи цю картинку на телеекранах, запевняли росіян, що це українські військовики бомблять Донбас. У них, що не сюжет, то суцільна брехня. Те, що говорять і показують ваші доблесні журналісти, слід сприймати з точністю навпаки. Ось така правда. Немає у вас ЗМІ. Кремлівські посіпаки. Ти кажеш, сестро, що мирних людей на Донбасі вбивають українські війська. А хто ж тоді позбавив життя сотень наших бійців?
Софія здивовано відказала:
— Ополченці!
Роман вдався до сарказму:
— Авжеж! Ополченці! На новітніх російських танках та «бетеерах»! З «градами»! Із зенітними установками! З мінометами, «мухами», «базуками», «іглами» та іншою подібною нечистю! Еге ж? Війна у нас, сестричко, війна. І воює проти нас Путін. Підло, підступно, цинічно. Дуже страшні речі творить цей кат. Дуже страшні.
— Ну, я не знаю…
— А ми знаємо. А, так званий, вантаж «200», який іде до Росії з Донбасу? Коли кілька сотень цинкових трун доставили на батьківщину, — матері убієнних почали здіймати бунт. Декотрих із них залякали, декотрих — доправили до психушки, декотрі бояться і, ковтаючи сльози, мовчать. Тож Кремль, злякавшись масових заворушень, ховає своїх убитих солдат уже на Донбасі. Без імен і прізвищ. Просто пришпилюють номер. А нещодавно з-під обстрілу виходили наші і ваші військові. Йшли разом. Понад кордоном. Їх усіх розстріляли. Ваші. І чужих, і своїх. Такого, Софіє, на ваших телеканалах не показують?
Софія довго мовчала. Потім озвалася:
— Щось тут не так. Вас там дурять. Я ж розмовляла з біженкою з Донецька.
Роман знову скипів:
— Ти їй віриш, а мені ні?! Порівняно з вами, то нас за висловлювання своїх думок не хапає поліція і не кидає до буцегарні. У нас більш доступна правдива інформація про події на Донбасі, зокрема — у світі! Бо не всі журналісти продалися, як у Росії! Хоча, є й одиниці, котрі кажуть правду, але їм не дають і дихнути. А ще нам не перекривають повітря до Інтернету, як у вас! Росія докотилася до сталінізму!..
— Ну чого ти знову кричиш?
— Ну як же не кричати? Бо ми… Бо ми, українці, захотіли краще жити. І через це Путін прийшов нас убивати. Він прийшов руйнувати наше житло, школи, дитячі садочки, заводи, фабрики… Більшість одурених, знавіснілих росіян готові йти нас знищувати. І ми це знаємо. І цього ми їм ніколи не вибачимо. І це завдяки Путіну, котрий точнісінько йде шляхом Гітлера…
Софія перебила:
— Давай про Путіна не будемо.
Роман зареготав, затим уколов:
— Так, так. Нас же слухають.
У голосі сестри забриніли нотки страху:
— Хай слухають. Я їх не боюся. Я що, з кимось воюю? Ми — мирні люди. Ми нікого не чіпаємо.
— І хата наша скраю, — знову зіронізував Роман. А відтак зітхнув і дещо позбавив тон. — Гаразд, давай про мирне. Як ви там?
— Нормально. Сьогодні їздили по опеньки. Оце ледь… Ой!
— Що трапилося?
— Гриби біжать! Знімаю кришку… А у вас гриби є?
— Недавно, ніби рясно почалися, а це знову притихли. Немає дощу.
— Як Марія, діти?
— Марія роботу змінила. Діти працюють і вчаться.
— А ми переїхали в нову квартиру! Оце облаштовуємося.
— Вітаю! А як твої діти?
— Працюють. Але не вчаться.
— Ясно.
— Так хочеться до вас приїхати.
— Приїжджай. Будемо раді.
— Ну, добре, братику. Цілую тебе. І міцно-міцно обіймаю!
— І я тебе, Софіє. І побільше спілкуйся з людьми.
— Ага! Запиши мій новий телефон…
Після розмови із сестрою брат ще довго сидів над мовчазним телефоном. Зціпивши зуби, Роман важко дихав. Він ніяк не міг збагнути Софійчину простакуватість і необізнаність реалій. Ну чому, мовляв — хоча і меншість росіян — знають правдиву ситуацію на Сході України, а решта — ні в зуб ногою! Чому ті відсотки виходять на акції протесту і вимагають спинити війну в Україні? Софія цього не бачить? Чи не хоче бачити?
Та відповіді поки не було...
ОСТАЛСЯ МИГ
Ты — бомба, начинённая взрывчаткой,
Наполнена до самых до краёв:
От западных земель и до Камчатки,
От северных до южных берегов.
И детонатор уж готов к удару,
Бикфордов шнур давно уже горит.
Остался миг, ещё немножко жару —
И царский трон в небытие взлетит.
Осколков не собрать, империи конец.
Ну сколько можно унижать народы?!
И вопреки всему, наступит наконец
Для всех людей час истинной свободы.
НЕ ЗДОЛАТИ
Тебе, як брата, не сприймаю.
Ви — наче хижа вовча зграя.
Нема жалю, нема пощади.
Так чините, за кого ради?
I привід, звісно, ви знайшли,
Але мета в вас більша,
Нас поневолити прийшли,
Не здатні ви на інше.
У злагоді ми живемо,
Дітей і внуків ростимо,
А ти все силою лякаєш!
Немов би розуму не маєш.
Як тать прийшов ти в мою хату,
Як тать завершив шлях земний.
Ми вже навчились воювати;
Всі: і старий, і молодий.
Будь певен — не здолати нас,
Настане світле завтра.
Ми в бій йдемо перемагать,
Бо з нами Бог і правда!!!
ПЛАЧ МАТЕРІ
Посивіла стара ненька,
Плачучи за сином.
За що таке страшне горе
Прийшло в Україну?
Стогне ненька, свилить,
Наче пташка.
Чому доля в українців
Така важка-важка?
Жили мирно, жили дружно
І Восток, і Запад.
За що ж тепер українці
Вбивають брат брата?
Можновладці, сучі діти,
Що ж ви поробили?
За ті гроші, що ви вкрали,
Народ посварили?
Плаче, стогне Україна,
Й посивіла мати.
Як же рідного синочка
Живеньким дождатись?
Услышьте плач и стоны матерей:
Не убивайте наших сыновей,
Не для того мы их в муках родили,
Чтоб молодыми они в землю полегли.
Растили их с надеждой на добро,
А сколько же их в землю полегло...
Не думала, что сын мой будет воевать.
Политики, пора войну уж вашу прекращать.
СЛОВ’ЯНСЬКЕ БОЖЕВІЛЛЯ
На тих горбах зароджувалась віра
В небесну і безмежну благодать.
Аби не сотворить собі кумира,
Народи стали Бога прославлять.
Ішли роки, мінялись покоління,
І віра, православна, прижилась.
Через пустелі та гірське каміння
По берегах дніпровських розлилась.
І вкрились пагорби ті куполами,
І вознеслись молитви до небес.
Свята земля, що проросла церквами,
Благає миру в Того, хто воскрес.
Немов народи братні подуріли.
Хто ту межу дозвілля перейшов?
Слов’яни, браття, що ж ми натворили?
Навіщо ллється православна кров?
Згадаймо, звідки віра проростала,
Та пращурів, що те все берегли.
Година іспиту воістину настала.
Не осквернім дніпровські береги.
Бо хто осквернить їх, — тому прокляття,
Та забуття майбутніх поколінь.
Мужаймось, православні сестри й браття,
Й усе святе благословім.
— Ну, привіт!
— Привіт, Софіє!
— Упізнав, братику?
— А чого ж…
— А мені ніхто зі знайомих з Новограда не дзвонить. Не знаю, що там у вас діється. А це жахливі новини про Україну подивилася та й, думаю, подзвоню. Дізнаюся, як ви там?
— Та, ніби, нічого, Софіє. Ціни ростуть.
— Хіба тільки у вас, Романе? У нас взагалі так на все стрибає… Та що тут говорити. Не знаємо, куди йдемо. Ніби було все нормально, а це…
Роман зітхнув:
— Війна.
Сестра здивувалася:
— У нас немає війни!
— Так у нас є. Світ нас захищає, вводить санкції за санкціями проти Росії, а Путіну, наче заклало й засліпило.
— А до чого тут Путін?
— А, ну, так, так, — зіронізував Роман. — Він же, «ангел» небесний, робить вигляд, що ні в чому не винний, ні до чого не причетний. Лише, мовляв, дбає про своїх співвітчизників.
Софія ніби розчовпала, про що натякає брат, знову пройнялася стурбованістю за Україну, яку покинула майже сорок років тому:
— Ой, а у вас усе розбомбили.
— І знаєш хто?
— Ну, так ваші!
— Виходить, свої своїх знищують?
— Ну, я же телевізор дивлюся. Зі зна-
йомими спілкуюся. А це недавно розмовляла з біженкою з Донецька. Я їй вірю.
— Біженки, Софіє, бувають різними. Не всі знають правду про дійсність. Їм розповідають, що їхні міста бомблять українські військові, а насправді — це роблять найманці, усіляка псяча зграя. Роблять для того, щоби скомпрометувати наших вояків.
Сестра стояла на своєму:
— Неправда. От біженці — я вірю. Вірю і все! До того ж, на наших телеканалах показують різноманітні програми, на яких виступають ваші депутати. Вони підтверджують…
Роман почав дратуватися, урвав сестру:
— Ті депутати — зрадники і злочинці! Багато з них повтікали до Росії, щоб уникнути відповідальності за свої темні справи!
— Чого ти, Романе, спалахуєш? — сторопіла Софія.
— А як бути спокійним, коли ваші телевізійні «кисельови» брешуть, як собаки, а ви їм вірите! Кілька років тому, здається, в якійсь азіатській країні — не можу зараз пригадати — стріляли по мирних мешканцях фосфорними бомбами, так ваші журналісти, показуючи цю картинку на телеекранах, запевняли росіян, що це українські військовики бомблять Донбас. У них, що не сюжет, то суцільна брехня. Те, що говорять і показують ваші доблесні журналісти, слід сприймати з точністю навпаки. Ось така правда. Немає у вас ЗМІ. Кремлівські посіпаки. Ти кажеш, сестро, що мирних людей на Донбасі вбивають українські війська. А хто ж тоді позбавив життя сотень наших бійців?
Софія здивовано відказала:
— Ополченці!
Роман вдався до сарказму:
— Авжеж! Ополченці! На новітніх російських танках та «бетеерах»! З «градами»! Із зенітними установками! З мінометами, «мухами», «базуками», «іглами» та іншою подібною нечистю! Еге ж? Війна у нас, сестричко, війна. І воює проти нас Путін. Підло, підступно, цинічно. Дуже страшні речі творить цей кат. Дуже страшні.
— Ну, я не знаю…
— А ми знаємо. А, так званий, вантаж «200», який іде до Росії з Донбасу? Коли кілька сотень цинкових трун доставили на батьківщину, — матері убієнних почали здіймати бунт. Декотрих із них залякали, декотрих — доправили до психушки, декотрі бояться і, ковтаючи сльози, мовчать. Тож Кремль, злякавшись масових заворушень, ховає своїх убитих солдат уже на Донбасі. Без імен і прізвищ. Просто пришпилюють номер. А нещодавно з-під обстрілу виходили наші і ваші військові. Йшли разом. Понад кордоном. Їх усіх розстріляли. Ваші. І чужих, і своїх. Такого, Софіє, на ваших телеканалах не показують?
Софія довго мовчала. Потім озвалася:
— Щось тут не так. Вас там дурять. Я ж розмовляла з біженкою з Донецька.
Роман знову скипів:
— Ти їй віриш, а мені ні?! Порівняно з вами, то нас за висловлювання своїх думок не хапає поліція і не кидає до буцегарні. У нас більш доступна правдива інформація про події на Донбасі, зокрема — у світі! Бо не всі журналісти продалися, як у Росії! Хоча, є й одиниці, котрі кажуть правду, але їм не дають і дихнути. А ще нам не перекривають повітря до Інтернету, як у вас! Росія докотилася до сталінізму!..
— Ну чого ти знову кричиш?
— Ну як же не кричати? Бо ми… Бо ми, українці, захотіли краще жити. І через це Путін прийшов нас убивати. Він прийшов руйнувати наше житло, школи, дитячі садочки, заводи, фабрики… Більшість одурених, знавіснілих росіян готові йти нас знищувати. І ми це знаємо. І цього ми їм ніколи не вибачимо. І це завдяки Путіну, котрий точнісінько йде шляхом Гітлера…
Софія перебила:
— Давай про Путіна не будемо.
Роман зареготав, затим уколов:
— Так, так. Нас же слухають.
У голосі сестри забриніли нотки страху:
— Хай слухають. Я їх не боюся. Я що, з кимось воюю? Ми — мирні люди. Ми нікого не чіпаємо.
— І хата наша скраю, — знову зіронізував Роман. А відтак зітхнув і дещо позбавив тон. — Гаразд, давай про мирне. Як ви там?
— Нормально. Сьогодні їздили по опеньки. Оце ледь… Ой!
— Що трапилося?
— Гриби біжать! Знімаю кришку… А у вас гриби є?
— Недавно, ніби рясно почалися, а це знову притихли. Немає дощу.
— Як Марія, діти?
— Марія роботу змінила. Діти працюють і вчаться.
— А ми переїхали в нову квартиру! Оце облаштовуємося.
— Вітаю! А як твої діти?
— Працюють. Але не вчаться.
— Ясно.
— Так хочеться до вас приїхати.
— Приїжджай. Будемо раді.
— Ну, добре, братику. Цілую тебе. І міцно-міцно обіймаю!
— І я тебе, Софіє. І побільше спілкуйся з людьми.
— Ага! Запиши мій новий телефон…
* * *
Після розмови із сестрою брат ще довго сидів над мовчазним телефоном. Зціпивши зуби, Роман важко дихав. Він ніяк не міг збагнути Софійчину простакуватість і необізнаність реалій. Ну чому, мовляв — хоча і меншість росіян — знають правдиву ситуацію на Сході України, а решта — ні в зуб ногою! Чому ті відсотки виходять на акції протесту і вимагають спинити війну в Україні? Софія цього не бачить? Чи не хоче бачити?
Та відповіді поки не було...
Микола МАРУСЯК
ОСТАЛСЯ МИГ
Ты — бомба, начинённая взрывчаткой,
Наполнена до самых до краёв:
От западных земель и до Камчатки,
От северных до южных берегов.
И детонатор уж готов к удару,
Бикфордов шнур давно уже горит.
Остался миг, ещё немножко жару —
И царский трон в небытие взлетит.
Осколков не собрать, империи конец.
Ну сколько можно унижать народы?!
И вопреки всему, наступит наконец
Для всех людей час истинной свободы.
НЕ ЗДОЛАТИ
Тебе, як брата, не сприймаю.
Ви — наче хижа вовча зграя.
Нема жалю, нема пощади.
Так чините, за кого ради?
I привід, звісно, ви знайшли,
Але мета в вас більша,
Нас поневолити прийшли,
Не здатні ви на інше.
У злагоді ми живемо,
Дітей і внуків ростимо,
А ти все силою лякаєш!
Немов би розуму не маєш.
Як тать прийшов ти в мою хату,
Як тать завершив шлях земний.
Ми вже навчились воювати;
Всі: і старий, і молодий.
Будь певен — не здолати нас,
Настане світле завтра.
Ми в бій йдемо перемагать,
Бо з нами Бог і правда!!!
Григорій БОНДАРЕНКО
ПЛАЧ МАТЕРІ
Посивіла стара ненька,
Плачучи за сином.
За що таке страшне горе
Прийшло в Україну?
Стогне ненька, свилить,
Наче пташка.
Чому доля в українців
Така важка-важка?
Жили мирно, жили дружно
І Восток, і Запад.
За що ж тепер українці
Вбивають брат брата?
Можновладці, сучі діти,
Що ж ви поробили?
За ті гроші, що ви вкрали,
Народ посварили?
Плаче, стогне Україна,
Й посивіла мати.
Як же рідного синочка
Живеньким дождатись?
* * *
Услышьте плач и стоны матерей:
Не убивайте наших сыновей,
Не для того мы их в муках родили,
Чтоб молодыми они в землю полегли.
Растили их с надеждой на добро,
А сколько же их в землю полегло...
Не думала, что сын мой будет воевать.
Политики, пора войну уж вашу прекращать.
Галина СОЛОВЕЙ-СОКОЛОВСЬКА, м.Новоград-Волинський
СЛОВ’ЯНСЬКЕ БОЖЕВІЛЛЯ
На тих горбах зароджувалась віра
В небесну і безмежну благодать.
Аби не сотворить собі кумира,
Народи стали Бога прославлять.
Ішли роки, мінялись покоління,
І віра, православна, прижилась.
Через пустелі та гірське каміння
По берегах дніпровських розлилась.
І вкрились пагорби ті куполами,
І вознеслись молитви до небес.
Свята земля, що проросла церквами,
Благає миру в Того, хто воскрес.
Немов народи братні подуріли.
Хто ту межу дозвілля перейшов?
Слов’яни, браття, що ж ми натворили?
Навіщо ллється православна кров?
Згадаймо, звідки віра проростала,
Та пращурів, що те все берегли.
Година іспиту воістину настала.
Не осквернім дніпровські береги.
Бо хто осквернить їх, — тому прокляття,
Та забуття майбутніх поколінь.
Мужаймось, православні сестри й браття,
Й усе святе благословім.
Сергій ПОНОМАРЕНКО
Коментарі відсутні