Доля малого села завжди була, якщо відверто, сиротинською. Ні тобі благ цивілізації великих, ні особливої уваги від «центрального» села, до якого прикріплене. Ось така і моя Немильня: маленька, відгороджена лісом і від інших сіл, і від «міської» цивілізації. Проте любимо ми, корінні жителі, своє село таким, як воно є. І так хочеться, щоб не зникло воно, не загубилося у цьому жорсткому світі!
Дуже не хочеться розділити долю зниклих сіл. Тож усіма силами дбаємо, щоб зберегти тут клуб, школу, церкву. Адже вони потрібні не лише завклубу, директору школи чи священику — НАМ, немильнянцям. Проте лише нашого старання було замало, оскільки село не дуже багате. Куди лише не зверталися, аби допомогли нам із ремонтами: адже у церкві поламалася підлога, у клубі — вкрай необхідно було перекрити дах, така ця ж біда і в школі, плюс вікна-двері, які за 40 років експлуатації дійшли до аварійного стану. Вислуховували нас у багатьох інстанціях — але реальної допомоги так і не дочекалися.
Дуже слушно і своєчасно порадили мешканці таких же бідових сіл, як наша Немильня: «А чому б вам та не звернутися до Литвина?» А й справді, подумалося, он у своєму селі скільки зробив цей депутат, сусіднім допоміг — то чому хоча б не спробувати? Здивуванню односельців не було меж, коли у Немильню Володимир Михайлович таки приїхав. Адже наше село завжди оминали своєю увагою усі народні обранці, окрім місцевих! Практично жодного з них люди не бачили наживо, лише — по телевізору.
Тут же ми на власні очі переконалися, що перед нами — проста людина, одного з нами кореня і одного — селянського — хліба.
Доступний для спілкування Володимир Литвин вислухав немильчан, відвідав школу, церкву, сільський клуб. На подив усіх скептиків (були такі серед сельчан), вже за якийсь час надіслав бригаду до школи і там повністю замінили вікна, двері на сучасні — єврозразка. Виділив школі ноутбук, нині ми, завдяки лиш йому, маємо доступ до Інтернету, бо більше у школі комп’ютера немає. Зараз активно ремонтують дах клубу — тепер наша молодь буде проводити дозвілля вдома, а не йтиме на чужі села.
Я — корінна мешканка села, вчитель, мати — і глибоко усвідомлюю, наскільки багато значить для майбутнього моєї Немильні така реальна допомога. І річ навіть не в тому, що В.М.Литвин — єдиний із народних обранців, котрий виконав обіцянки селу.
На моє глибоке переконання, всі абсолютно, хто балотується у депутати, мають спершу зробити щось для людей, для громади суттєвого — і лише тоді приміряти до себе звання народного обранця. Саме так робить депутат Литвин. Робить не мало і не раз.
А ще скажу, як мати солдата. Мій син, на жаль, не оминув гіркої участі в АТО. На сьогодні він не має зрадливого тавра «дезертир», безкоштовно перебував на лікуванні й реабілітації у госпіталі, нині втретє за півроку — вдома. Загалом вірю: саме Володимир Михайлович, який мав пряму причетність до ротацій у нашій 30-ці, і зуміє добитися, щоб таких, як мій син, більше у тій «м’ясорубці війни» не було. Принаймні, наших земляків, які там виконали левову частину завдань АТО.
Нині лише В.М.Литвин, практично, — єдина надія для простого села, для звичайної людини, для довічно небагатої бюджетної сфери — для, фактично, тих, хто не потрібен олігархам. Мені сьогодні хочеться сказати вдячне добре слово цій людині.
Бо далеко не кожен мій односелець, маючи велику можливість, зумів зробити для моєї малої батьківщини стільки, як Володимир Михайлович. А ця людина по-справжньому перейнялась нашими проблемами, зрозуміла нас і допомогла. Не рахуючи голосів у виборах. Незважаючи на малонаселеність нашого села. Не роблячи з Немильні реклами на біл-бордах. Хіба ще хтось може отак?!