Анатолій Миколайович КОЗАК — добре знана людина у колі колишніх військових. Адже за його плечима — не один десяток літ, пройдених у нелегких буднях, сповнених не лише суворим порядком армійського буття, а й нерідко — чималими ризиками для життя не лише свого, а й багатьох підлеглих.
Адже двічі (у 1968-му та у 1980-х роках) довелося виконувати, як тоді говорили, інтернаціональний обов’язок. Спочатку — у Чехословаччині (разом із дружиною), а потім — в Афганістані, де, на жаль, не вдалося вберегтися від поранення. Тоді старший прапорщик був нагороджений орденом Червоної Зірки. Та найбільшою нагородою вважав те, що умів уберегти своїх підлеглих — зовсім юних солдатиків, які і досі з вдячністю згадують свого взводного…
На моє запитання, як же йому вдалося зберегти оптимізм, такий невичерпний життєвий тонус, Анатолій Миколайович із посмішкою відповів:
— А це вже — заслуга мого надійного тилу, моєї дружини Зіни.
…Вони познайомилися трохи більше півстоліття тому. Юнак-красень, вісімнадцятирічний Толя, мешкав у Великому Олександрові, а на чотири роки молодша від нього Зінуля — у Карижині, що за десять кілометрів від нього, у тому ж Віньковецькому районі, що на Хмельниччині. Інколи зустрічалися у сільському клубі, де юнак вправно вигравав на баяні. На Великдень дівчина подарувала коханому власноруч вишиту хустинку, він їй — духи.
На Спаса, того ж 1960-го, хлопця проводжали до війська. Закохана пара три роки писала одне одному теплі листи, сповнені любові, щирих, гарячих зізнань і такого ж великого бажання якнайшвидше зустрітися, щоб поєднати свої долі.
Зіна на той час встигла отримати середню спеціальну освіту, стати дипломованим працівником райунівермагу. Толя — надстроковиком-армійцем. Їхнє весілля — таке гарне й людне — гуляли два дні — 1-2 листопада 1964 року. Весело грав духовий оркестр, у запальному танку кружляли пари, як у дворі молодої, так і нареченого. І раз-по-раз звучало «Гірко!», аби молодята ніжно поцілувалися…
Незабаром Анатолію довелося продовжити службу у групі радянських військ у Німеччині. Згодом до нього приїхала і Зіна. Невдовзі у них з’явилася на світ перша донька Людочка, згодом — Альонушка. Подружжя Козаків пишається ними, бо діти — гарно виховані, добре освічені, шанують своїх батьків. А ще — по чоловічій лінії продовжують військові традиції дідуся. Зяті Анатолія Миколайовича, а також онуки-хлопці з честю відслужили в українському війську, завжди готові прийти на захист рідної Вітчизни…
Завтра у тісному сімейному колі Козаків їх щиро вітатимуть близькі, друзі з сонячним ювілеєм. І хай їхнє родинне дерево щедро плодоносить, як розлогі яблуні у доглянутому садку, що у мікрорайоні «Олімпійський».