Нещодавно до редакції прийшла немолода жінка, аби дати оголошення. За розмовою пані Тетяна (так звали цю звягельчанку) розповіла присутнім працівникам газети про свого сусіда, 92-річного дідуся, котрого більше тижня тому побили невідомі жінки. Пройдисвітки забрали в нещасного велику суму грошей, які той не один рік збирав на операцію, та швидко зникли.
— Старий не знає, що йому робити, — вела далі жінка. — Родичів у нього немає. Живе собі, як може. Потроху човгає, пічку топить, щось їсти собі готує. Бачить він погано. Для цього і збирав гроші. Для операції. Тепер боїться, що ті знову повернуться по його душу. Дід просить мене, щоб забрала його до себе, бо ті, каже, вб’ють його…
ЗНЕВІРЕНИЙ ДІДОК
Історія, яку нам розповіла пані Тетяна, вельми нас зацікавила. І ми вирішили навідатися до того діда. Його номер домашнього телефону нам також дала ця жінка. Назвала вона також вулицю і номер будинку цього одинокого чоловіка. Щоправда, спочатку ми зателефонували до нього, мовляв, чи прийме той таких гостей?
Старий не захотів нікого бачити. І не дивно, цього слід було чекати. Адже після того, що трапилося, дід втратив усяку довіру до людей. Усіх боїться. І хтозна, справжні то журналісти чи якісь аферисти?
Довелося по телефону довго доводити старому про свою «справжність».
Зрештою, той згодився. Але попросив:
— А ви можете приїхати пізніше?
«Пізніше» — поняття розтяжне. Тому поцікавилися:
— Коли саме?
— Десь через години дві.
Ми вже були готові до виїзду, тому відкладати зустріч на тривалий час не хотілося.
— А раніше не можна?
— Раніше?.. Я саме їсти собі варю. Може, хоч через хвилин тридцять-сорок. А ви справді журналісти?
— Ми вам посвідчення покажемо.
Почувся сміх старого, а потім іронічне:
— Зараз можна що хочеш намалювати!
— Та-а, з вами не занудьгуєш…
НАША ЗНАЙОМА
Ми вже знали, що Василь Степанович Трофимчук (наш герой), живе на вулиці Пархоменка. За переїздом, поблизу об’їзної дороги.
Знайшли потрібну вулицю. А ось потрібного будинку з певним номером не було. Всі є, а його немає! Що за чудасія? І ніде ні живої душі.
Вирішили проїхати далі вулицею. Не прогадали, попереду побачили жінку з велосипедом. І треба ж таке! Це була та сама пані Тетяна, котра перед цим давала об’яву в газеті.
Вона нас також упізнала. Зраділа. А потім пояснила:
— Залишите машину біля переїзду. Перейдете дорогу. Потім пройдете трохи вперед. Там унизу й побачите хату Трофимчука. Вона там одна. Дерев’яна.
Залишати авто біля переїзду заборонено. Тому вирішили його об’їхати. Та через дорожні відбійники довелося давати чималий крюк, їхати через село Наталівку.
Потім, проминувши колишній сирзавод, вперлися у вербові хащі. Проте, проїхавши ще трохи вперед грунтовою баюристою дорогою, ми таки виїхали до чиєїсь садиби. У старому саду ховалася дещо осівша дерев’яна хата.
САДИБА ТРОФИМЧУКА
Нам назустріч, гавкаючи, біг чорний кудлатий пес. На його шиї теліпався шматок обірваного ланцюга.
Біля хвіртки, за якою стояв присадкуватий старий чоловік, зупинили авто. Вийшли із салону.
Собака, стрибаючи до нас, продовжував гавкати.
У ритм із гавканням привітався із собакою:
— Привіт! Привіт! Привіт!
Собака перестав гавкати. Потім, нахиливши голову набік, привітно замотиляв хвостом.
— Одв’язався, — сердито мовив дід і вилаявся. — Щоб він здох!
Я не втримався:
— Чого ж ви так про свого охоронця?
— Та це так, до слова кинув, — почав виправдовуватися старий.
Потім ми поцікавилися, чи туди потрапили.
— Туди, туди, — озвалася пов-
новида немолода жінка, котра стояла на кілька кроків од нас. Як пізніше з’ясувалося, це була Трофимчукова хрещениця.
Ми поцікавилися:
— Чого це ваш дім так далеко закинуло від цивілізації?
— Так колись ділянки давали, — відказав майже столітній чоловік. А потім, спираючись ліктями на хвірточку, запропонував. — Може, підете до хати?
Проте, коли нас зустріли біля двору, то й вирішили, спілкуватися біля нього. Тим більше, погода, на диво, цього листопадового дня стояла напрочуд сонячна, тепла, тиха.
«ХАЙ ЇХ СИРА ЗЕМЛЯ ЗАБЕРЕ!»
— Василю Степановичу, — запитав у господаря оселі, — як ці жінки до вас потрапили?
Старий гірко посміхнувся:
— Хе, синок. Наводчики є.
— І ви знаєте, хто вони?
— А Бог їх знає.
— Коли це трапилося?
Дід трохи подумав:
— Було це-е…Ага, двадцять сьомого жовтня, в одинадцять тридцять. Я тоді саме в грубці сажу чистив. Коли це до кімнати жінка заходить. Хоч зір у мене поганий, але побачив, що вона чорнява, висока. Сідає за стіл і каже, що… ніби горісполком пожилим людям по сто гривень дає.
— І ви повірили?
— Ну, я знаю… Я їй говорю, що мені про це ніхто не казав. А вона: «Давайте паспорт. Відомості треба до документів переписати»
— І ви дали?
— Та дав. Думаю, подивлюся, що далі буде.
— І що було?
— Вона там у паспорті щось подивилася, записала. Потім поклала на стіл п’ятсот гривень і каже, що чотириста треба здачі. Кажу: «В мене немає таких грошей». Вона підводиться і каже: «Давайте я подивлюся ваше состояніє».
Але, що там у мене дивитися? Та вона пішла в другу кімнату. Я — за нею. Аж тут вона повертається і — штурм рукою мені під ребра! Я впав на ліжко. Потім десь друга жінка взялася. Почали обоє товкти мене. Для чогось роззули. А коли я очуняв, то їх уже не було.
Продовжуємо розмову:
— Ваша сусідка казала, що у вас забрали гроші.
— Хай їх сира земля забере! — у відчаї відказав старий, стискаючи п’ятірнею ручку костура. — Десять тисяч забрали. Збирав на операцію. Думав, очі порятую, а тут таке…
«НЕ БУДЕ ЛЮДЕЙ — НЕ БУДЕ Й ЗАХИСНИКІВ!»
Розпитуємо далі:
— А гроші як знайшли нападниці?
— Не знаю. Вони лежали внизу шафи. В шухляді. Поки я лежав на ліжку і відходив, то вони їх і знайшли, песиголовці. Ще й мобільний телефон забрали. Я війну пройшов, смерть бачив, голод. Люди людей їли. Але це минулося. А тепер… Як це так, щоб старих людей бити, останнє відбирати? Де ж ті, що мають нас захищати? Не буде людей — не буде й захисників!
— Міліцію викликали?
— Приїжджала...
Василь Степанович на деякий час замовк.
ТРЕТЯ КРАДІЖКА
— То що міліція?
— А що… П’ятсот гривень, які оті бандитки залишили на столі, міліція забрала. Попитали мене трохи та й поїхали.
— Заяву писали?
— Слідчий казав написати, але ж я толком не бачу. — Потім старий з осудом зауважив. — Це вже третя крадіжка! То курей покрали, то зі стовпа дроти познімали.
Озвалася хрещениця:
— Він сам лишився. Я оце вирішила через міськвиконком посприяти, щоб його влаштували до будинку пристарілих.
— Треба мені шукати якийсь вихід, — долучився Василь Степанович. — Хоча в міськвиконкомі мені казали, що я стою на черзі на кімнату. Було б добре, якби дали. Щоби магазин був поряд, аби дошкандибати до нього та купити щось поїсти.
КОЛИШНІЙ ПАРТИЗАН
У сім’ї Трофимчуків було три брати. Як розповів Василь Степанович, двох уже немає. Один брат у 1941 році загинув у Латвії, другий — підірвався на міні. Сам же Василь Степанович замолоду партизанив у наших місцях, у загоні «За Батьківщину». Має чимало нагород, інвалід першої групи. Дружина і діти — син та дочка — повмирали. Тож, лишився один, як перст.
Благо, що хоч навідується соцпрацівник, приносить продукти за дідову пенсію. А це, як кажуть сусіди, вже третій день працівниця не йде. Добре, хоч картопля у старого трохи є. Наварить та їсть.
Були перипетії і з заповітом. Дід переписав хату на чоловіка вищезгаданої соцпрацівниці. Мовляв, той зобов’язувався доглядати старого до смерті. Та потім чоловік, начебто, від заповіту відмовився, підписавши якісь документи, без участі Трофимчука.

Хоч осінь стояла бездощова, і все навколо позасихало, однак біля обійстя діда Трофимчука стояли калюжі. А за дорогою чорніли ковбані з водою. Низина...
Нас проводжав кудлатий собака зі шматком ланцюга на шиї. Щоправда, далі заростів не побіг.
Повертаючи за вербові хащі, я ще раз обернувся і побачив старого. Він, згорбившись, стояв за хвірткою і дивився нам услід. А за його спиною німо стояли покручені роками безлисті старі вишні та яблуні, у глибині яких ховалася старенька осівша хатина.

На даний час, як нам повідомили у відділі міліції, порушено кримінальну справу за кількома статтями проти даних нападниць, яких досі розшукують.