Надія Михайлівна (імена в матеріалі змінено) так квапилася, що привернула увагу Олени Петрівни, сусідки по під’їзду:
— Куди так, Михайлівно, чимчикуєш?
— До ЖЕКу, — буркнула Надія Михайлівна, явно не бажаючи встрявати в розмову, але на хвилю таки зупинилася.
Сусідка хоч і знала про норовливий характер співрозмовниці, однак «кортячка» все про все знати брала своє:
— А що там таке? В ЖЕКу? Щось добре дають?
Надія Михайлівна сердито відказала:
— Манну небесну!
— А чого ти сердишся?
— Бо сидите на лавках та горобцям дулі даєте, а я вже третій місяць до них бігаю, аби з тим ліфтом щось зробили. Бо він то їде, то — не їде.
— Так, так, біда, — у знак солідарності Олена Петрівна захитала головою.
— Для тебе — то й не велика біда, — зіронізувала Надія Михайлівна. — Ти живеш на другому поверсі, а я — на дев’ятому. Піднімись туди. З моїм здоров’ям. — Сказала з серцем, махнула рукою, та й пішла собі.
Начальника ЖЕКу на місці не було. Кудись поїхав у справах. А без нього такі питання ніхто не вирішує. Принаймні, так сказала Надії Михайлівні секретарка шефа.
Немолода жінка сердито грюкнула дверима і покинула житлово-комунальну контору.

Олени Петрівни у дворі вже не було.
«І слава Богу!» — з полегшенням подумала Надія Михайлівна і ступила до під’їзду. А відтак — до ліфту. Раптом цього разу цей «вередливий» залізний ящик без примх довезе її на дев’ятий поверх!
Тільки-но ввійшла до ліфту, як до нього вскочив розхристаний молодик.
— Почекайте, — захекано мовив той і поцікавився. — Вам на який, бабцю?
— На дев’ятий.
— А-а. Ясно.
— А вам?
Незнайомець промовчав. А відтак натиснув на якусь кнопку. Підйомний механізм поволі поповз догори. Та не пробігло, певно, й п’яти секунд, як молодик знову заходився натискати кнопки на панелі бокової стінки кабіни.
Ліфт засмикався і зупинився.
Незнайомець повернувсь обличчям до жінки. Якусь хвилю мовчки дивився в її очі. Затим, кривлячи в посмішці лице, зверхньо промовив:
— Приїхали! Ліфт застряг між поверхами. Чого і треба було. — А відтак попередив. — Не кричати. Буде гірше. Коротше, бабцю, це — пограбування.

Мешканці будинку Надію Михайлівну знали як сміливу і бойову жінку. І це не дивно, адже більшу частину свого життя вона займала активну громадську позицію. А це Надія Михайлівна злякалася. Хоча, можливо, не стільки й злякалася, як розгубилася. В такій ситуації вона перебувала вперше.
Тим часом грабіжник вимог-
ливо проказав:
— Гроші!
Надія Михайлівна не поворухнулася.
Розбишака нервував. Перейшов на «ти»:
— Глухоніма чи що?!
Надія Михайлівна зметикувала: «А може, справді прикинутися глухонімою?»
Та тут-таки відкинула цю думку, подумавши, що ця скотиняка просто так не відчепиться, почне нишпорити в сумці, а то й усюди її обмацувати. Тому повільно опустила руку в сумку. Видобула гаманець і простягла його вимагачеві.
Той, схопивши гаманець, оскалився:
— Хм, чує! А балакаєш?.. Балакаєш, питаю?!
— Балакаю. Легше? — з осудом озвалася немолода жінка.
Хамовитий молодик промовчав. Зайнятий був вмістом гаманця.
Позавчора Надія Михайлівна отримала пенсію. То так і носила її з собою. Було там до півтори тисячі гривень.
Грабіжник зрадів такій сумі. Гроші засунув до задньої кишені джинсів. Потім кивнув на пальці рук пенсіонерки.
— Знімай!
Віддавати обручку було дуже шкода. Носила її майже п’ятдесят років.
А зловмисник поспішав, дратувався:
— Знімай, тобі кажуть!
Надія Михайлівна заперечливо захитала головою:
— Не дам.
Молодик занурив руку під куртку. Витягнув ножа.
— А тепер що скажеш?
Натомість Надія Михайлівна спитала в молодика:
— У тебе батьки є?
Той вирячився:
— А тобі, бабуньо, це навіщо?
— Та ось думаю: якщо є, то невже це вони навчили тебе грабувати людей?
— Це — не твоє діло! Знімай обручку!
Надія Михайлівна зняла. З болем у серці віддала її злочинцеві. Відтак поцікавилася:
— А далі що?
Той кивнув на сумку:
— Давай сюди!
— Там грошей уже немає.
— Давай! — грабіжник із рук жінки вирвав білу сумочку. Вміст її висипав на підлогу. Ногою розсунув речі. Не знайшовши для себе нічого цікавого, сумочку кинув під ноги своєї жертви. Потім же наказав:
— Покажи шию?
Надія Михайлівна збагнула, чого хоче цей харцизяка. Відгортаючи хустку на шиї, осудливо мовила:
— Золота на шиї в мене немає.
— Мовчи! Бачу! Тепер стій і мовчи!
Після цього грабіжник засунув за пояс ножа і натиснув кнопку ліфта.
А той — ні з місця!
Молодик побілів, як та порожня дерматинова сумка, що лежала на підлозі. Ще секунда — і він знову почав невпопад натискати кнопки на панелі бокової стінки.
Проте ліфт стояв, як укопаний.
Грабіжник завив, мов загнаний звір.
Надія Михайлівна потішливо спостерігала за лиходієм.
А той уже, постогнуючи, намагався ножем розсунути створи ліфта. Однак ті не піддавалися.
Тоді грабіжник спробував між створи просунути пальці…
Чого він тільки не робив, але металевий підйомний механізм лишався «запечатаним».
Зрештою десь над головою, за створами, почулося жіноче сопрано:
— Ей! А що це там, інтересно, таке діється?
Надія Михайлівна впізнала голос Олени Петрівни. З грудей полонянки вирвався радісно-тривожний крик:
— Олечко! Зви бігом людей! Я тут із бандитом!
Почали збиратися люди, сусіди Надії Михайлівни.
Потім хтось викликав міліцію.

Злочинця затримали. Як пізніше з’ясувалося, цей молодик уже раніше притягувався до кримінальної відповідальності.
А те, що трапилося з пенсіонеркою в ліфті…
Одне слово, перед Надією Михайлівною постала дилема: йти писати скаргу чи подяку ремонтникам за поламаний ліфт? Якби ж то він працював, то зловмисник з її грошима і обручкою, певна річ, утік би. А так — потрапив до рук правоохоронців.
Та поки вона думала-гадала, то й ліфт відремонтували.
Ось така історія...