З початку воєнних дій на Сході у редакцію не раз телефонували військові та їх рідні. Люди, котрі ризикують власним життям, просили у нас підтримки. Розповідали про втрати у боях, шукали допомоги, бажали розповісти правду.
Останній дзвінок з передової днями пролунав від водія-механіка 30-ї ОМБр Петра Дубовика. 6 лютого контрактнику третьої роти 1-го механізованого батальйону довелося врятувати близько сотні вояків. За його словами, це сталося під час бойових дій під Дебальцевим. Коли наші бійці у селі Рідкодуб до останнього чекали підкріплення від 14-ї роти, але підкріплення не було. Тим часом кільце, в якому знаходилися хлопці, повсякчас звужувалося, загрожуючи їм неминучою загибеллю.
Як стверджує Петро, він став єдиним, хто виявив сміливість рятувати бійців з оточення, з-під нищівних обстрілів найпотужнішої техніки ворога. Впродовж п’яти разів, вилітаючи стрімголов на своєму БМП-2, йому вдалося вивезти майже сотню військових. Щоправда, під час одного з маршрутів двоє побратимів таки загинули. Аби врятувати якомога більше людей, на БМП їх доводилося щільно прив’язувати мотузкою. А ще — молитися, сподіваючись на Бога.
Лише у тих Дебальцевських подіях втрати нашої армії могли би бути значно більшими, якби не відвага таких людей, як Петро Дубовик. Сьогодні вря­то­вані ним бійці говорять, що розповідатимуть своїм дітям, як їм вдалося дивом залишитися живими, завдяки відчайдушному героїзму колеги. Інакше їх би розстріляли і знищили.
За цей вчинок керівництво висунуло водія-механіка на здобуття відзнаки «За мужність». Втім, із таким рішенням боєць не згоден. На його власну думку та думку його побратимів, відзнаки «За мужність» сьогодні заслуговує чи не кожен учасник АТО. А така велика кількість врятованих життів, переконані бійці, варта звання Героя України. «Знаєте, що ображає у цій ситуації? — ділиться Петро у телефонній розмові. — Що нагороди продовжують вручатися великим чинам, а простий солдат нікому не потрібен і ніхто не збирається відстоювати його права. Прикро, що, ризикуючи життям, ти не можеш розраховувати на жодну справедливість...».
Попри це, Петро Дубовик все ж таки продовжує шукати справедливості. Він написав листа у Міністерство оборони України, обіцяє звернутися у пошуках правди до телевізійних журналістів. Каже, що у корпусі йому також обіцяли сприяння, але наразі відповіді звідти досі немає.
Головна ж мета учасника бойових дій — добитися правди, а не «високих лаврів». Тому наш колектив, разом із Петром Дубовиком, сподівається, що командування його почує і заслужена нагорода знайде свого героя. Зрештою, визнання учасникам АТО потрібне тут і зараз, а підтверджене воно має бути не лише красивими словами «Героям слава!», а й реальними кроками.