Вишневий цвіт невдовзі рясно вкриє дерева на ошатному подвір’ї його батьків у Майстрові. Зацвітуть вишні, з яких він так любив солодке мамине варення. У свої права нарешті вступить сонячна весна, дбайливо підбілені стовбури дерев потонуть у весняному саду. І лише чорна стрічка на фотопортреті скаже промовисто, що цю весняну красу їх син-військовий відтепер споглядатиме із синьої блакиті недосяжного неба.
Цього тижня, 27 березня, командиру взводу радіаційної, хімічної, біологічної розвідки військової частини А3814, старшому прапорщику Віктору Козаку мало би виповнитися 36 років. І, замість поминання, рідні дали би йому привітання у газету. Проте не судилося — він загинув у війні на Сході України. За іронією долі, у день народження військовослужбовця минає сорок днів від його трагічної загибелі.
Біль втрати кращих синів України сьогодні болить кожному з нас. Найбільше кровоточить ця жива рана у душах рідних і близьких. Усі вони різні, але об’єднує їх спільне — війна безжально забрала у них дорогих людей. Хтось від того уходить глибоко в себе, переживаючи гірку втрату. Але є й такі, хто мужньо ділиться своїми переживаннями заради світлої пам’яті втраченого брата, сина, чоловіка, батька… Так багато хочеться сказати цим людям тим, кого вони втратили і кому так мало встигли сказати за життя.
Саме з таких мужніх людей — сім’я Віктора Козака. Викликає захоплення і повагу те, скільки добрих слів вони прагнуть сказати про загиблого захисника України, скільки світлих спогадів про нього прагнуть зберегти. Навіть у горі важливо залишатися людяними, і вони стараються підтримати один одного, переживаючи особисту трагедію.
Розповісти про свого племінника до нас у редакцію прийшла Людмила Єфременко. Скромний, допитливий, порядний, уважний… Із захопленням жінка розповіла, яким люблячим і надійним сином він був для батьків-трудівників, яким турботливим татом залишався для доньки, яким гідним захисником і фахівцем військової справи знали його колеги і знайомі… На додачу — велика кількість грамот, подяк і відзнак за сумлінну службу, професіоналізм, миротворчу діяльність. Серед них — подяки від міністра оборони України і відзнака від НАТО — як кращому фахівцю своєї справи. Колеги говорять: «Побільше би таких людей в армії», а рідні, як ніхто, знають, що служба у житті Віктора важила справді багато, бо роботі він віддавався сповна. Серед особистих фотографій — чимало світлин із різних військових навчань, із фахівцями з Чехії, Німеччини, Польщі. Хлопець спілкувався з ними на рівних, бо чудово володів англійською, а у своїй галузі був хорошим спеціалістом. Простий хлопчина з села починав зі звання сержанта, був прапорщиком, потім — старшим прапорщиком. Кар’єрними сходинками йшов самостійно, не очікуючи жодної підтримки зверху. Його документи подавали на звання лейтенанта, тепер, мабуть, це буде зроблено вже посмертно. Хоча відгуки про нього свідчать: можна бути прапорщиком, але мати підтримку колег більшу, ніж деякі генерали.
Найбільше фотографій у особистому архіві — з донечкою Веронікою. Хоч і не жили вони разом останні роки, але будь-яку можливість побути з нею він використовував. Разом подорожували містами України, відвідували екскурсії, разом ліпили вареники і гуляли містом. Тато часто був у відрядженнях, на службі, а потім ще війна… Востаннє вони бачилися на новорічні свята — Віктор приїжджав тоді у відпустку і одразу побіг на новорічний ранок до доньки у школу. На згадку про ту щасливу зустріч залишилося фото із татом у військовій формі, де вони обоє — зі щасливими очима. Віктор дуже любив своїх батьків, тому своїми вчинками навчав доньку, що батьки — понад усе.
— У його житті на першому місці були хвора мати і донечка, — розповідає Людмила Іванівна. — Мати — онкохвора, декілька років тому пережила складну операцію, тому він беріг її, як міг. За увесь час перебування в АТО жодного разу не обмовився, де служить насправді. Останній час казав, що навчає молоде поповнення у «Десні». Коли показували телепередачу про цю учбову частину, то мати пильно вдивлялася, де ж там її Вітя, намагалася впізнати сина в обличчях під балаклавами... Вона не знала, що він у цей час брав участь у бойових діях. Востаннє син подзвонив 13 лютого і сказав, що все у нього нормально. Попросив її не дзвонити, мовляв, хлопці скажуть, що він — «мамин синок». Насправді ж не хотів, щоб хвора мати дізналася правду і почала переживати. Головне для нього було, щоб вона не хвилювалася.
Через два дні, 15 лютого, Віктор героїчно загинув, разом зі старшим сержантом військової служби за контрактом (в/ч А3814) Олександром Чернявським, рятуючи з-під обстрілу іншу машину. Того дня вони тричі, під обстрілами, супроводжували колону з провізією до Дебальцевого, за проявлений героїзм керівництво обіцяло підлеглим відзнаку. Коли завдання було виконане, і їх екіпаж повернувся, у колоні щось сталося із КАМАЗом, його слід було забрати. Залишалося виконати ще одне небезпечне завдання, і тоді, з цього пекла війни, вони невдовзі мали поїхати на відпочинок додому… Військові повернулися на місце виконання бойового завдання, але пряме попадання з гранатомету залишило в живих лише одного з трьох бійців.
Ми зв’язалися із Максимом, котрому пощастило вижити під тим фатальним для його колег обстрілом. Хлопець отримав контузію і нині, зрозуміло, переживає складний період. Від інтерв’ю відмовився, пояснивши це тим, що занадто важко згадувати і знов переживати ті страшні події.
Важко пережити смерть меншого брата і Миколі Козаку. Після звістки про те, що його брат опинився у списках загиблих, а тіло неможливо забрати з території, що тепер підконтрольна сепаратистам, Микола прийняв сміливе рішення — їхати на Схід у пошуках. Те, що він там побачив, ще довго не даватиме йому заснути ночами. Прикро було зрозуміти ще й те, що коли люди в Україні опиняються нині у подібних страшних ситуаціях, то покладатися їм доводиться лише на себе. А де держава, за яку хлопці віддають свої молоді життя, де підтримка посадовців, здатних впливати на ситуацію? Це питання Миколі з цинічною усмішкою там, на Сході, не раз задавали сепаратисти…
— Мені допомогла волонтерка з Житомира Юлія Толмачова, — розповів Микола Козак. — Вона саме збиралася везти допомогу нашим бійцям у Артемівськ, ми вирушили разом. У Артемівську чотири дні довелося жити у підвалі, бо нагорі — небезпечно для життя. Приїздять сюди лише волонтери, із допомогою. Дзвонили усім, кому тільки можна, щоб допомогли забрати тіло брата. Нам казали, що потрібно знайти машину із місцевими номерами, бо житомирські номери для цього краю, наче червона ганчірка — їхати на власному транспорті небезпечно.
Після безрезультатного чотириденного очікування Микола прийняв рішення продовжити небезпечний маршрут на своїй машині, бо не вдалося знайти іншу. Щоправда, йому дали мобільний номер мера Дебальцевого, який міг посприяти у пошуках вантажу «200».
— Я проїхав два наших блокпости, а потім почалися їхні… Це був початок пекла. Перший раз мене зупинили з автоматами, а, побачивши житомирську прописку, викинули з машини. Навкруги — випалена земля і побита військова техніка. Один із сепаратистів сказав: «Зараз побачите, як хохли в штани накладають…» — і випустив автоматну чергу біля мене. Було страшно, але я — колишній військовий, знаю, що таке кулі біля голови. Потім стали питати, чого приїхав. Мовляв, подивися, що ви тут наробили, усе спалили і зруйнували. Ми вас звали сюди? — питали мене з ненавистю. Пояснив, що їду шукати тіло брата, познущалися і відпустили. А далі був інший їхній блокпост… Знов обіцяли порізати мене на ремені, почув, що фашисти вбивають і гвалтують їхніх людей, руйнують міста. Хотіли забрати у мене машину… Сказав, що маю дозвіл мера Дебальцевого, — тоді відпустили.
У Дебальцевому Микола побачив суцільні руїни. Немає нічого для життя — ані газу, ані світла. Люди на вулицях ріжуть меблі та у кого що є, палять вогнища і таким чином готують їсти. Інші ходять з автоматами, переважно, чеченці. Хоча це якось дивно звучить, коли їх тут називають місцевими, бо ж вони, коли питаєш у них дорогу, не знають, де що знаходиться. Мер Дебальцевого виявився теж схожим на чеченця. Коли Микола сказав йому, що має потрапити на місце бою, де загинув брат, той розсміявся:
— Як думаєш, що з тобою буде, якщо я зараз вийду на вулицю і скажу, що ти приїхав за братом-укропом? Лише через те, що ти приїхав сам, не побоявся, я поважаю твій вчинок і так не зроблю.
У військовій поліції Миколі виписали перепустку, дали супроводжуючого, пов’язали білі шнурки на машину, щоб свої не обстріляли. Запам’яталася дівчина у поліцейському відділку. Побачивши «гостя», вона сказала: «Ще тиждень тому я би тебе загризла своїми зубами. У мене були батьки і квартира в центрі міста, а твої укропи зруйнували моє житло і вбили моїх батьків. Тепер у мене нічого немає, і я буду вас убивати». Згодом Микола із супроводжуючим добралися до місця, де точилися бої за Дебальцеве.
— Щойно я відійшов від своєї машини, біля мене лягло дві міни, у машині тріснуло лобове скло.
Побачив БТР, заглянув — у ньому лежав труп нашого військового. Далі пройшов — ще два хлопці лежать, бронежилетами накриті, щоб собаки не розтягали. У цивільній «Ниві» ще двох знайшов, неподалік, у танку згорівшому — ще три тіла обгорілих. Тиждень минув після того бою, а ніхто не забирає тіла…
Мер Дебальцевого мене питав: «А чому ти приїхав? Де ваша держава? Чому депутати, полковники не приїжджають, щоб забрати трупи, обміняти?» Очевидно, декому вигідніше, щоб військові були безвісти зниклими, аніж виплачувати сім’ям загиблих гроші. У сепаратистів спитав, чи були ще тут загиблі. Сказали, що їх вони закопали у воронки. Почав відкопувати, шукати, чи не було там брата. Попросив їх, щоб дозволили забрати бодай декілька тіл — їх же розшукуватимуть… Але вони відмовили: «Не знайшов брата — їдь звідси, з цими ми самі розберемося».
Через тиждень волонтери з Дніпропетровська передзвонили і сказали, що знайшли на одному із загиблих медальйон Віктора Козака. Разом із дружиною іншого загиблого військовослужбовця вирушили на упізнання тіл. Виявилося, що це справді були їх рідні…
— Вітя двічі їздив на війну. Перший раз ми від батьків це приховали, — пригадує Микола. — У батька — тиск, мати — після операції. Казали, що він був на полігоні у Житомирі. Коли зайшла мова про другий раз, я сказав, що брата туди більше не пущу. Як відчував… Тоді він мені сказав, що його відправляють у «Десну» навчати бійців. Я знав, що там справді «учебка» є, тому нічого не запідозрив. Я йому не подзвонив навіть, як він поїхав. Думав, чого буду турбувати…
Він для мене був більше, ніж брат. Я його виховував, як дитину свою. Одного разу пощастило врятувати його життя. Ми малими тоді гралися біля ставка, аж раптом Вітя десь пропав. Я почав його шукати, потім дивлюся — його балонієва куртка надута, наче парус, посередині ставка плаває. Покликав маму, ми його витягли і відкачали. А цього разу врятувати не зміг… Одразу після звістки про смерть брата пішов у військкомат, щоб забрали на війну. Не взяли — я інвалід війни. А так хотілося помститися… Зараз допомагаю волонтерам. На Сході, до речі, до наших волонтерів особлива ненависть. Не було б волонтерів — не було б такої нашої армії. І чи була б досі держава?

Ми вдячні рідним, що вони погодилися розповісти нам непрості подробиці цієї історії. Як сказала Людмила Іванівна: нехай люди прочитають, згадають добрим словом у особі її племінника усіх захисників України. Спасибі батькам, котрі виховують гідних синів.