Стоїть Іван Іванович на зупинці. Чекає на автобус. Десь позаду нього розгорілася суперечка між двома жінками. Прислухається він. Чує напружений діалог:
— Ваші вже були! І що зробили?
— А ваші не були? Вони і зараз там! І що — краще жити стало?
— А хіба дадуть ваші щось путнє зробить? На який канал не переключи — усюди ваші дві матрони гавкають! О-оооо, так гавкають, що не перегавкаєш!
— А ваші хіба не гавкають?
— По ділу гавкають!
— Воно й видно!
— Що видно?
— Що по ділу гавкають! Такого нагавкали, що ні в тин, ні в ворота! Ні, наші були — краще жилося.
— І як я ту красу прогляділа-а-а?! Мабуть, на Марсі в той час була!
Перша жінка напівобертається і, вражено хитаючи головою, шепоче, очевидно, своїй знайомій:
— Бачила таку пришелепкувату?!
Обертається і друга. Також шелестить устами (мабуть, чоловікові):
— Ну, таких придуркуватих я ще не бачила!
Іван Іванович не витримує напруги, підходить до дамочок. Каже:
— От ви говорите, що і ті погані, і ті не такі. А хто їх обирав-то? Я от що скажу вам, шановні…
Панянки враз вирячилися. А одна з них:
— Ти чого, больной, не в свої діла носа пхаєш??!
Друга також не промовчала:
— Ага! Чого тут розгавкався, га??!
Івану Івановичу аж заціпило. Диб-диб назад. До зупинки. Думки вужами в голову: чого «больной»? Чого «гавкаю»?
Додому приїхав знервований, вичавлений як лимон.
А тут ще дружина з порогу:
— Щось трапилося, Іваночку?
— Мовчи! — прикрикнув Іван Іванович. — Мовчи, коли в політиці нічого не розумієш!
— А хіба я щось питала про політику?
— Та отож…