Петру Дубку — сімдесят вісім.

І зібрався дід на війну. Прийшов до військкомату.

Коли дійшла його черга, сувора жінка у військовій формі (її автомат висів на спинці стільця) здивовано спитала в старого:

— Ви в якій справі, дідусю?

Петро Дубок образився за «дідуся», бо був високого зросту, мав ще міцну статуру. І взагалі, Петро Дубок принципово не вважав себе старим, бо був рухливим, багато трудився і вів тверезий спосіб життя.

Петро Дубок серйозно відказав:

— Який я вам «дідусь»? Запишіть мене на війну!

Працівники військкомату, котрі сиділи за довгим столом, заусміхалися.

Не усміхалася лише жінка з автоматом. Уже м’якше спитала у настирного немолодого чоловіка:

— А скільки вам років?

— Яке це має значення? — сердито спитав Петро Дубок.

— Згідно із законом, — зауважила сувора працівниця військкомату, — до війська беруть чоловіків віком до шістдесяти років. У вас є із собою військовий квиток?

— Є.

— Дайте-но!

Петро Дубок неохоче подав червону книжечку ще радянського зразка.

Зазирнувши в документ, сувора жінка, здивовано розплющивши очі, різко повернула діду його військовий квиток.

— Та вам сімдесят вісім років!

Петро Дубок і собі вирячив чорні очиська.

— Ну й що?

— А нічого! Ідіть додому!

— А що, винятків не може бути?

— Не може!

Петро Дубок спохмурнів і твердим кроком ступив до виходу.

Вийшовши із військкомату, направився до місцевого штабу територіальної оборони.

Але й там відбулася подібна картина. Подивилися у паспорт бравого дідка і... також відмовили.

Ображений і зневірений Петро Дубок потюпав додому.

* * *

Цього дня по господарству нічого не робив. Хіба що погодував курей, свиню та собаку. А відтак цілий вечір сновигав по хаті з кутка в куток. Усе думав, думав.

І надумав...

...Наступного дня, вранці, погодувавши хазяйство, Петро Дубок подався по гриби. Після дощів з’явилися перші боровики, краснюки, бабки, сироїжки...

Однак, прийшовши на «свої» місця, дуже засмутився: лісу не впізнав. Між спаленими деревами і кущами хаотично стирчала розбита ворожа техніка.

Петро Дубок чув днями, що десь поблизу точилися запеклі бої. Але думав, що не в цій місцині, а трохи далі, біля болота.

— Загубили ліс, бісовські виродки! — мовив уголос старий. — Таку красу загубили. Та що ж, гриби грибами, а де ви тут замаскувалися?Десь ви тут є...

Петро Дубок узяв правіше. Хвацько перестрибнув окоп, виритий вояками ЗСУ.

«Відступили наші чи пішли в наступ? — подумав бравий дідуган, окидаючи зором місце побоїща. — Ага! Кум говорив, що українські бійці стоять у старому лісі. Але і до них завітаємо!..»

Петро Дубок вийшов на галявину. А відтак ступив краєм узлісся. Траплялися бабки і краснюки. Часом молоденькі білі гриби.

«Хоч би не наступити на міну, — нараз із холодком у грудях майнула думка. — Могли ж наставить цяцьок оті бездумні бовдури. Та й люди перестали ходити до лісу. Підірвався ж чоловік із сусіднього села. Н-дааа».

Раптом із лісу, зарослого густим чагарником, вийшли троє. У плямистій формі. З «калашами» наготові.

«Цікаво, чиїх вони будуть?» — Напружився Петро Дубок.

Один із військових, підійшовши ближче до старого, з підозрою запитав:

— Ти откуда будєш, дєд!

Петро Дубок кивнув на південну частину лісу:

— Он за тим березняком моє село.

Скомандував другий озброєний «лісовик»:

— Ану лапкі подимі, старий хрич!

Петра Дубка обмацали з ніг до голови, зазирнувши навіть під його кашкет.

— Чьо здєсь шастаєш, дєд?

— Гриби збираю.

Третій опецькуватий військовик запустив руку в корзину й за хвилю здивовано вигукнув:

— А ето што?

— Горілка.

— Водка чьо лі?

— Вона і є.

— А зачєм так много? Літр!

— Кума маю перевідати. В сусідньому селі.

— Хо-хо-хо! Кума! Провєдаєш і бєз водкі! Ідьош в гості — значіт кум і должен ставіть! Ета... Укропов поблізості нє відал?

— Кого?

— Бандєровцев?

— Ні, не бачив.

— Нє «бачіл» он! А тєперь уносі ногі отсюда! Бєгом марш! А то пальну!

Петро Дубок від гріха подалі пірнув у ближчі кущі азалії.

Проте далеко в хащі не заглиблювався. Перечекавши хвилин тридцять, старий повернувся до узлісся. Але на чисте не виходив. Кущами пробрався трохи вперед.

— От заросло ж цим драпоштаном! — вилаявся тихенько Петро Дубок, маючи на увазі азалію.

І враз мало не наштовхнувся на реактивну систему «град», що стояла вже за азалією в густому дубняку.

Поряд із ворожою технікою було простелено плащ-намет із сухими пайками і... з недопитою літровою пластиковою пляшкою спиртного. А круг нехитрого «столу» валялися... рашисти. Начеб і не дихали.

* * *

Українські бійці, що дислокувалися в старому лісі, ще здалеку почули гул важкої техніки. А незабаром між дерев показався «град» із літерою «Z» на дверцятах кабіни.

Командир артилерійського розрахунку вже приготувався віддати наказ на ураження ворожої цілі.

Проте «град» несподівано зупинився і з кабіни вистрибнув немолодий чоловік, який енергійно махаючи руками, почав кричати:

— Хлопці! Свої! Не стріляйте! Я до вас із подаруночком!

Українські вояки сторопіли.

А хтось навіть мовив:

— Що за чудасія?

Військові оточили старого.

А один (очевидно командир) здивовано запитав:

— Ви хто будете, шановний?

Незнайомець чітко відказав:

— Партизан Петро Дубок!

— А де ваш загін?

— Та ось.

— Де?

— А я що?

— То ви один партизаните?

— Один!

— Ну ви, діду, даєте! Як вам вдалося угнати «град»?

— А я москалів напоїв спеціальним бальзамом! Крепко там сплять! Щоб їм ні дна ні покришки! — І Петро Дубок несподівано попрохав: — До свого війська візьмете? В розвідку.

Бійці гучно зареготали. А широкоплечий командир артилерійського розрахунку весело промовив:

— Ну, якщо у розвідку — то візьмемо!

Петро Дубок недовірливо перепитав:

— Справді візьмете?

— Ну аякже! — запевнив командир. — Нам такі спритні і винахідливі бійці потрібні!

Раптом неподалік розірвався снаряд. Потім другий, третій...

Це з гаубиць почав гатити ворог.

Командир артилерійського розрахунку кивнув на «град»:

— Битимемо москаля їхньою ж зброєю!

І українські бійці швидко зайняли свої позиції, готуючись дати рашистській наволочі відсіч.

Микола МАРУСЯК