Була сьома вечора...

Бабуся у теплій темній куртці, закутана в шерстяну хустку, звернула у двір і мало не втрапила під колеса легковика, який вилетів з-за багатоповерхівки, в якій вона жила.

Старенька, схиливши голову, схопилася за серце. А вголос мовила:

— Хоч би не зомліти...

Нараз хтось спитав:

— Вам зле?

— Що?

— Це ви, Степанівно?

— Я. А, Віталій. Сусіда.

— Щось трапилося?

— На мене щойно ледь машина не наїхала. Ніби таксі.

— Де?

— Ось тут. Вилетіла з двору.

— Ці таксисти взагалі знахабніли. Давайте сумку. Допоможу до квартири дійти.

— Дякую, синку...

---

Валентина Семенюк поверталася від знайомої. Хоч та й пропонувала їй викликати таксі за свій кошт, однак Валентина навідріз відмовилася. Разом із тим зауваживши:

— Марійко. В мене гроші є. Як до тебе йшла, то в банкоматі певну суму зняла. Йду на зупинку.

— Ну, роби, як знаєш.

На зупинці простояла хвилин із тридцять-сорок, але автобуса не було.

Перехожий літній чоловік, який крокував повз зупинку, не спиняючись, зауважив:

— Навряд чи діждетеся автобуса. Вони зараз рано перестають їздити.

Довелося таки Валентині викликати таксі.

Сіре «Вольво» пригальмувало біля узбіччя.

На вигляд таксистові було років сорок, до того ж, вельми балакучий.

Він одразу поцікавився, в який район доставити молоду жінку.

Валентина назвала вулицю.

— Панянка — така гарна і без охорони? — скалозубив таксист.

Валентина відпарирувала:

— А я карате займаюсь!

— Ого! Нічого собі! — округлив чорні очі водій. — То ви — небезпечна особа!

— Ато! — підігрувала молодикові Валентина. — Не одному пройдисвіту вже боки пом’яла!

— А в кого займаєтеся? Часом не в Андрія Карасюка?

— Умгу, — кивнула Валентина, хоча вперше почула це прізвище. Та й цим видом єдиноборства вона ніколи не займалась. — У нього.

— Видний мужик. Популярний у місті.

— Еге ж…

— А ось і ваша вулиця. То куди далі?

Валентина тицьнула пальцем у лобове скло:

— До того п’ятиповерхового будинку.

— Ясненько, що діло темне!

— В якому сенсі? — Валентина здивовано подивилася на таксиста.

— Та, це так. Дурна звичка таке молоти.

— Хм...

— Який під’їзд?

— Третій.

— А поверх?

— А ви й на поверх під’їдете?

— Можна спробувати, — сміючись, відказав балакучий водій. — То який поверх?

— Між іншим, я одружена.

— Ну, тоді пригальмую біля під’їзду.

— І це буде правильно.

— Певна річ.

Авто зупинилося поряд зі сходинками третього під’їзду.

— Скільки з мене?

— Шістдесят п’ять.

Валентина витягла з гаманця потрібну суму.

Таксист одразу запримітив чималу пачечку готівки в пасажирки. Крутнув головою, однак на цю реакцію нічого не сказав. Тільки й мовив:

— Гарного вечора, симпатична панянко!

— І вам того ж.

Таксі рушило, а Валентина пішла до під’їзду.

Світла на першому поверсі не було. Чи то лампочка перегоріла, чи то хто її викрутив (що у нас часто трапляється). Щойно Валентина ступила на першу сходинку, як хтось із силою вирвав з її рук сумочку.

Жінка не встигла й оговтатися, як нападник зник.

---

— Ви бачили нападника? — поцікавився Капітан Лакизюк, один із кращих оперів місцевого відділу поліції, котрий зі спецгрупою прибув на місце інциденту.

— Ні, — крутнула головою Валентина. — Все сталося якось блискавично. Я розплатилася з таксистом...

— Вас підвозило таксі?

— Так.

— Коли ви розплатилися, водій таксі поїхав?

— Так. Ще перед тим, як я мала зайти до під’їзду.

— Пробачте, але для ведення слідства нам потрібна ваша фотографія.

— Так, так, розумію.

Промовивши ще декілька запитань, капітан покинув квартиру Семенюків, забравши із собою спецгрупу, що проводила дослідження в під’їзді.

Капітан Лакизюк того таксиста встановив досить швидко. В одному з таксопарків міста. Із самого ранку. Звали таксиста Єгором, на прізвище Немилов.

Останній був дуже здивований, що ним зацікавилася поліція.

— Так, підвозив цю жінку, — дивлячись на фото, відповідав на запитання капітана Лакизюка Єгор Немилов.

— Коли ви цю жінку підвезли до під’їзду, нікого зі сторонніх не примітили?

— Та ні. Моя робота така: підвіз, отримав плату за послугу й поїхав. А хто де вештається...

— Зрозуміло.

---

Після того випадку минуло декілька місяців.

Провівши низку слідчо-розшукових заходів (у тому числі — негласних), правоохоронці знову завітали до Єгора Немилова.

— Знову ви? — у таксиста очі полізли на лоба. — Що ще?

— А ми до вас — зі слідчими діями, — посміхаючись, відказав той же капітан Лакизюк.

— А ордер маєте?

— Звичайно.

Першим правоохоронці знайшли телефон Валентини Семенюк.

— Вона забула мобільник на сидінні.

— А чому ж при нагоді не повернули його?

— Забув.

— Ясно. Забув.

У повторних своїх поясненнях Немилов заплутався, і зрештоюзізнався у причетності до злочинів.

Згодом з’ясувалося, що Єгор Немилов уже притягався до кримінальної відповідальності. А на вчинення чергового злочину, за його словами, зважився «через скрутне становище» на той момент.

Микола МАРУСЯК