Люди, які нас люблять, дають нам силу. Навіть, коли вони більше не поруч
Чи багато ми знаємо людей, які, почувши чиїсь зітхання, прийдуть на допомогу і зроблять усе, що в їхніх силах? А цей чоловік таким був. Так про нього кажуть не лише близькі, а й колеги.
Ветеран війни, капітан медичної служби Сергій Малий (до речі, був зовсім не малим, а кремезним і дужим чоловіком) побував на війні ще в 2014-му, у складі 10-го окремого мотопіхотного батальйону 30-ї ОМБр, а з квітня 2015-го — 59-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ.
Служив у районі Волновахи та Гранітного на Донеччині. Надавав медичну допомогу бійцям у бойових умовах — під час поранень, евакуації тощо.
8 березня минуло 5 років, як Сергій Миколайович пішов із життя. Його дружина прийшла до нас у редакцію поділитися спогадами про коханого і розповісти його історію.
Працював зубним техніком, потім — стоматологом-ортопедом. Спочатку в стоматологічній поліклініці, пізніше — у військовому шпиталі. Також читав лекції зі стоматологічних хвороб у місцевому медичному коледжі. Мирну професію довелося змінити, коли пішов служити в АТО.
— Це було його рішенням — вирушити в армію за сином, якого мобілізували, — розповідає дружина Ірина. — Сказав, якщо з сином щось трапиться, то собі цього не пробачить.
У місті тоді організовували 10-й територіальний батальйон, Сергій Малий пішов туди служити начальником медичної частини.
— Він практично не розповідав про війну, — каже Ірина. — Поділився емоціями, коли вперше до них привезли «двохсотих». Як боявся побачити серед загиблих нашого сина… Думав, що буде легше, коли ці хвилювання не підтвердяться. Слава Богу, не побачив сина. Але не було в нього полегшення, бо побачив убитих побратимів… Дуже боляче.
— Знаю, що таке чекати з війни і сина, і чоловіка, молитися за них, — каже жінка. — Однаково боліла душа за обома. З чоловіком ми прожили
31 рік. Після його смерті з мене наче вирвали частину. Вдячна йому, що був поруч із сином на війні. Зараз син продовжує служити на кордоні, тепер уже — без тата.
Через декілька місяців після повернення з війни в 2015-му, Сергій Малий дізнався, що в нього рак нирки, 4 стадія. Резюме лікарів — далося взнаки життя в окопах, складні, стресові умови перебування на війні.
У липні, коли поставили страшний діагноз, пацієнту пророкували, що залишилося жити до кінця року.
А він, як людина з медичною освітою, і не тішив себе даремними ілюзіями. Відмовився від дороговартісного лікування за кордоном, щоб продовжити своє життя на нетривалий термін.
«Його не можна було врятувати, — каже Ірина. — Хоча й не вірилося, що так швидко піде. Я в це не хотіла вірити — він тоді ще викладав у медучилищі, ніби був повний сил. Хотів повернутися в стоматологію, але за лікувальним кріслом він би вже довго не вистояв. Можна було продовжити трохи його життя, але сказав, що не хоче, аби сім’ї довелося все продати і не мати потім засобів для існування».
Хтось із колег-лікарів зазначив, що такої мужньої людини досі не бачили. Знаючи летальний діагноз, завжди тримався непохитно. Хтось в аналогічній ситуації впадає в депресію, хтось звинувачує інших або обставини, хтось приречено чекає кінця. Сергій Миколайович вирішив просто жити і цінувати кожен день.
Після війни захисникам доводиться нелегко. Не всі, слава Богу, помирають на полі бою. Інші залишаються з моральними, фізичними травмами або хворобами, хтось вчиться жити без рук та ніг.
Ображають лише жорстокі слова, коли хтось вважає героями тих, хто з війни не повернувся.
— Мій чоловік після служби на війні мучився у шпиталях, — згадує Ірина. — Я з ним там була. Коли ми зустрічали на інвалідних візках понівечених захисників з ампутованими кінцівками, не раз думалося: хіба ці чоловіки — не герої?!
Сергій був героєм уже тому, що нікому не дозволяв розповідати про свою хворобу. Хотів залишитися у пам’яті міцним, усміхненим здорованем. Не хотів, щоб його шкодували.
Один із побратимів розповідав, що йому було найважче на війні. Адже для нього не було різниці, хто на якій був посаді — усіх вислуховував і розумів. Міг покурити і просто помовчати, а побратими йому все розповідали, що на душі.
Ірина згадує чоловіка з особливою ніжністю. На запитання, якими були прожиті без нього п’ять років, відповіла: «Дуже важкими». Спільних приємних моментів у подружжя було багато. Хоча, як у всіх, усього в житті вистачало. Проте хвороба змусила багато переоцінити.
«Було таке, що працюю, аж раптом у вікно бачу, що Сергій до мене йде. Уже з паличкою тоді ходив. Знала, що в нього лекції в коледжі мали бути в цей час. Запитую: «Щось сталося?» А він каже: «Ні, не сталося. Просто маю 10 хвилин перерви, дуже захотів обійняти тебе і поцілувати».
«Якось треба було далеко йти пішки, а Сергій із машини усміхається: «Моя Іринка ніжки бити не повинна» (сміється — авт.).
Він був для неї не просто чоловіком, батьком їхніх дітей. Був і другом, і подругою.
«Могла все йому розповісти. Навіть те, що подругам не розкажеш. У нашій сім’ї так було заведено — лише з близькими ділитися найпотаємнішим».
Йшли до нього за порадою і за розрадою. Кажуть колеги, що він був людиною рідкісної чуйності і делікатності, щирий і відвертий. Непохитних моральних і професійних принципів.
Це засвідчила повага до лікаря, коли він пішов із життя…
— Ніколи не бачила на похованні стільки людей, — згадує Ірина. — Сергій колись працював у військовому шпиталі, а потім колеги роз’їхалися — хто куди. Проте, вони всі приїхали на поховання. Це було дуже значимо для нашої сім’ї.
Сергій пішов з життя вночі 8 березня. Сказав: «Я йду. А ти живи і радій кожному дню. Про себе не забувай. Вчися жити без мене».
Вона навчилася не одразу. 4,5 роки не могла морально зібратися, щоб виконати настанову.
Сини змусили її боротися. Порадили здобути вищу освіту фінансиста, бо ж усе життя Ірина працювала бухгалтером. І вона погодилася.
— Нещодавно здала іспити, тепер піду вчитися у магістратуру, — усміхається жінка.
Допомогли курси норвезьких партнерів в університеті. Вчили жити по-новому, організувати свою справу, вірити в себе. Я змінила роботу, сама змінилася, стала впевненішою.
Виявляється, життя продовжується навіть після такої болючої втрати. Такі люди, як Ірина та її сім’я, стають промовистим прикладом для інших, хто теж має втрату близької людини чи переймається проблемами, що іноді здаються важкими, а в порівнянні з такими історіями, — не дуже.
Люди, які нас любили при житті, дають нам силу. Навіть, коли вони більше не поруч...
Ветеран війни, капітан медичної служби Сергій Малий (до речі, був зовсім не малим, а кремезним і дужим чоловіком) побував на війні ще в 2014-му, у складі 10-го окремого мотопіхотного батальйону 30-ї ОМБр, а з квітня 2015-го — 59-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ.
Служив у районі Волновахи та Гранітного на Донеччині. Надавав медичну допомогу бійцям у бойових умовах — під час поранень, евакуації тощо.
8 березня минуло 5 років, як Сергій Миколайович пішов із життя. Його дружина прийшла до нас у редакцію поділитися спогадами про коханого і розповісти його історію.
У мирному житті — стоматолог, на війні — начмед
Працював зубним техніком, потім — стоматологом-ортопедом. Спочатку в стоматологічній поліклініці, пізніше — у військовому шпиталі. Також читав лекції зі стоматологічних хвороб у місцевому медичному коледжі. Мирну професію довелося змінити, коли пішов служити в АТО.
— Це було його рішенням — вирушити в армію за сином, якого мобілізували, — розповідає дружина Ірина. — Сказав, якщо з сином щось трапиться, то собі цього не пробачить.
У місті тоді організовували 10-й територіальний батальйон, Сергій Малий пішов туди служити начальником медичної частини.
— Він практично не розповідав про війну, — каже Ірина. — Поділився емоціями, коли вперше до них привезли «двохсотих». Як боявся побачити серед загиблих нашого сина… Думав, що буде легше, коли ці хвилювання не підтвердяться. Слава Богу, не побачив сина. Але не було в нього полегшення, бо побачив убитих побратимів… Дуже боляче.
— Знаю, що таке чекати з війни і сина, і чоловіка, молитися за них, — каже жінка. — Однаково боліла душа за обома. З чоловіком ми прожили
31 рік. Після його смерті з мене наче вирвали частину. Вдячна йому, що був поруч із сином на війні. Зараз син продовжує служити на кордоні, тепер уже — без тата.
Війна не забрала життя, але знищила здоров’я
Через декілька місяців після повернення з війни в 2015-му, Сергій Малий дізнався, що в нього рак нирки, 4 стадія. Резюме лікарів — далося взнаки життя в окопах, складні, стресові умови перебування на війні.
У липні, коли поставили страшний діагноз, пацієнту пророкували, що залишилося жити до кінця року.
А він, як людина з медичною освітою, і не тішив себе даремними ілюзіями. Відмовився від дороговартісного лікування за кордоном, щоб продовжити своє життя на нетривалий термін.
«Його не можна було врятувати, — каже Ірина. — Хоча й не вірилося, що так швидко піде. Я в це не хотіла вірити — він тоді ще викладав у медучилищі, ніби був повний сил. Хотів повернутися в стоматологію, але за лікувальним кріслом він би вже довго не вистояв. Можна було продовжити трохи його життя, але сказав, що не хоче, аби сім’ї довелося все продати і не мати потім засобів для існування».
Хтось із колег-лікарів зазначив, що такої мужньої людини досі не бачили. Знаючи летальний діагноз, завжди тримався непохитно. Хтось в аналогічній ситуації впадає в депресію, хтось звинувачує інших або обставини, хтось приречено чекає кінця. Сергій Миколайович вирішив просто жити і цінувати кожен день.
Герої на візках — не герої?
Після війни захисникам доводиться нелегко. Не всі, слава Богу, помирають на полі бою. Інші залишаються з моральними, фізичними травмами або хворобами, хтось вчиться жити без рук та ніг.
Ображають лише жорстокі слова, коли хтось вважає героями тих, хто з війни не повернувся.
— Мій чоловік після служби на війні мучився у шпиталях, — згадує Ірина. — Я з ним там була. Коли ми зустрічали на інвалідних візках понівечених захисників з ампутованими кінцівками, не раз думалося: хіба ці чоловіки — не герої?!
Сергій був героєм уже тому, що нікому не дозволяв розповідати про свою хворобу. Хотів залишитися у пам’яті міцним, усміхненим здорованем. Не хотів, щоб його шкодували.
Один із побратимів розповідав, що йому було найважче на війні. Адже для нього не було різниці, хто на якій був посаді — усіх вислуховував і розумів. Міг покурити і просто помовчати, а побратими йому все розповідали, що на душі.
«Дуже захотів обійняти тебе»
Ірина згадує чоловіка з особливою ніжністю. На запитання, якими були прожиті без нього п’ять років, відповіла: «Дуже важкими». Спільних приємних моментів у подружжя було багато. Хоча, як у всіх, усього в житті вистачало. Проте хвороба змусила багато переоцінити.
«Було таке, що працюю, аж раптом у вікно бачу, що Сергій до мене йде. Уже з паличкою тоді ходив. Знала, що в нього лекції в коледжі мали бути в цей час. Запитую: «Щось сталося?» А він каже: «Ні, не сталося. Просто маю 10 хвилин перерви, дуже захотів обійняти тебе і поцілувати».
«Якось треба було далеко йти пішки, а Сергій із машини усміхається: «Моя Іринка ніжки бити не повинна» (сміється — авт.).
Він був для неї не просто чоловіком, батьком їхніх дітей. Був і другом, і подругою.
«Могла все йому розповісти. Навіть те, що подругам не розкажеш. У нашій сім’ї так було заведено — лише з близькими ділитися найпотаємнішим».
Вдячні йому за чуйність
Йшли до нього за порадою і за розрадою. Кажуть колеги, що він був людиною рідкісної чуйності і делікатності, щирий і відвертий. Непохитних моральних і професійних принципів.
Це засвідчила повага до лікаря, коли він пішов із життя…
— Ніколи не бачила на похованні стільки людей, — згадує Ірина. — Сергій колись працював у військовому шпиталі, а потім колеги роз’їхалися — хто куди. Проте, вони всі приїхали на поховання. Це було дуже значимо для нашої сім’ї.
«Вчися жити без мене»
Сергій пішов з життя вночі 8 березня. Сказав: «Я йду. А ти живи і радій кожному дню. Про себе не забувай. Вчися жити без мене».
Вона навчилася не одразу. 4,5 роки не могла морально зібратися, щоб виконати настанову.
Сини змусили її боротися. Порадили здобути вищу освіту фінансиста, бо ж усе життя Ірина працювала бухгалтером. І вона погодилася.
— Нещодавно здала іспити, тепер піду вчитися у магістратуру, — усміхається жінка.
Допомогли курси норвезьких партнерів в університеті. Вчили жити по-новому, організувати свою справу, вірити в себе. Я змінила роботу, сама змінилася, стала впевненішою.
Виявляється, життя продовжується навіть після такої болючої втрати. Такі люди, як Ірина та її сім’я, стають промовистим прикладом для інших, хто теж має втрату близької людини чи переймається проблемами, що іноді здаються важкими, а в порівнянні з такими історіями, — не дуже.
Люди, які нас любили при житті, дають нам силу. Навіть, коли вони більше не поруч...
Юлія КЛИМЧУК
Коментарі відсутні