Родинне виховання Косачів
Багато хто з молодих батьків замислюється над запитанням: а що треба робити, аби діти виросли національно свідомими? Щоб це зрозуміти, звернемося до педагогічного досвіду родини Косачів.
Мати Лесі Українки — Ольга Петрівна Драгоманова-Косач, відома нам за літературним псевдонімом Олена Пчілка, свідомо зберігала все українське, що отримала ще в дитинстві, коли жила у Гадячі Полтавської губернії в обіймах українсько-народної стихії.
«Народна стихія, — згадувала Олена Пчілка, — се було наше природне оточення з найменших літ… Українська мова і українська етнографія були нашою природною течією. Щодо пісень українських, то не знаю, чи ще в якому домі панському співалося їх так багато, як у нашому».
Педагогічна наука Олени Пчілки закладалася у драгоманівській родині в Гадячі і міцно трималася на демократичних традиціях цієї сім’ї, де завжди в пошані була рідна мова і рідна пісня. Вони мали вирішальний вплив на Олену Пчілку, а через неї — і на доньку її Лесю.
Саме про це казала вона історикові літератури О. Огоновському: «У дітей мені хотілося перелити свою душу й думки, і з впевненістю мушу сказати, що мені це вдалося. Власне, я завше окружала дітей такими обставинами, щоб українська мова була їм найближчою, щоб вони змалку пізнавали її якнайбільше». Основи цієї педагогічної науки закладалися саме у Звягелі.
У сім’ї Косачів ніколи не тримали дітей під пильним, нав’язливим наглядом. Цієї традиції невідступно дотримувалися протягом кількох поколінь у родині Драгоманових.
«Нас не те, що ніколи не били, — казала Олена Пчілка, — а навіть іншими способами не карали. Отже, ми виростали, не убачивши ніяких диких сцен розправи сильного з підлеглим, старших у родині з беззахисними дітьми… Для напучування на добрий розум було лише спокійне, лагідне слово».
Олена Пчілка «дуже турбувалася тим, щоб уберегти дітей від небажаних впливів». Тому вона самостійно «зайнялася шкільною їхньою наукою». Уся система виховання родини була спрямована на те, щоб діти добре знали і любили свою історію, своє минуле.
У сім’ї дбали про систематичну освіту своїх дітей. Насамперед було вирішено не посилати дітей до гімназій і пансіонів, а навчати дома. Донька Михайла Старицького Людмила, з сім’єю якого дружили Косачі, згадувала: «Як діти, що виховувалися не в гімназії, а вдома, Леся і Михайло були далеко серйозніші й освіченіші за нас». Усе це свідчило про вищий рівень Лесиної освіти і взагалі про вищий настрій її душі. У той час чи й було Лесі 12 років, але вона і її брат були розвинутішими багатьох їхніх ровесників. Михайло, що тоді вже навчався в старших класах гімназії, скінчив її з медаллю. Леся ж через хворобу в гімназії не вчилася, але винесла з дитячих років грунтовні знання, які поширювала впродовж усього свого життя».
Про домашню систему навчання сама Леся жартома говорила, що вона нагадувала їй «учащуюся колонію».
Рішення матері навчати дітей у домашніх умовах сестра Лесі Ольга у своїх спогадах пояснювала тим, що «мати завжди була проти казенної науки і дуже неохоче віддавала нас до гімназії через те, що гімназії були російські і перебили б її українське виховання малих дітей».
Добирала дітям літературу українською мовою, що було дуже непросто в умовах суцільних заборон, утисків, переслідувань мови народу. Доводилося багато перекладати самій з російської та польської мов. Згодом упорядкувала книжку власних перекладів під заголовком «Українським дітям». Мати хотіла, щоб діти знали і любили мову свого народу. Пізніше Олена Пчілка цілеспрямовано й активно стала залучати до перекладу своїх дітей, щоб і «чужому навчались, і свого не цурались».
Побоювання матері, яка палко переживала «за все українське», а особливо за мову, мали суттєві підстави: політика царського уряду була спрямована на денаціоналізацію та русифікацію українського народу і перетворення його на населення «Малоросії». Школи були русифіковані, а українцям було заборонено мати власні освітні заклади.
Навчання чужою мовою, на думку Олени Пчілки, спричинювало розлад між сім’єю і школою, повсякденно виробляло зневагу до рідного слова. Тому «здобуття права вжитку української мови, хоч би й на самому першому ступені шкільної науки, — річ зовсім не мала й пуста, як може кому здатися». Таким чином Олена Пчілка ще з дитинства прищеплювала своїм дітям розуміння того, до якої нації вони належать.
Батьки намагалися дати дітям якнайкраще виховання. Вони «добирали хороше читання, хороші забавки, намагалися прищепити і словом, і прикладом людяне ставлення, привчали до якогось путнього заняття, до роботи, витолковували всі життєві явища по щирості, як самі знали і розуміли, а не «завиваючи в папірки», як то належало «хорошо воспитанным» дітям».
Змалку привчала Олена Пчілка своїх дітей любити все живе в природі, привчала поважати працю. «Леся зовсім маленькою, у 6 років, навчилася шити й вишивати, а як їй подарували тоді нитнички й гольника, то вона шанувала й пильнувала їх більше, ніж усі забавки. І тоді вже задумувала вишити батькові сорочку. Бабуні, своїй хрещеній матері, що дуже любила її і пестила, Леся охотилася «допомагати» в господарстві, наприклад, пекти булки, і батько жартував, що скоро і бабуню переважить — така з неї хороша господиня».
Щоб діти краще розуміли красу рідного краю, його традиції і звичаї, на сімейній раді було вирішено відвозити їх час від часу в глухі села на якісь цікаві події: весілля, колядки та інші обрядові свята.
Великий вплив на виховання своїх дітей мав і батько — Петро Антонович Косач. Він добре знав світову літературу, майстерно читав твори, умів доступно пояснити всі алегорії, що зустрічалися в творах. Байки Леоніда Глібова декламував дітям українською, цікаво переповідав історії зі стародавнього життя народів світу. Тому й не дивно, що вже в 10-12 років малі Косачі мали добрі знання з гуманітарних наук.
Усі діти Косачів були готові прислужитися своєму народові і своєму краєві освіченістю, талантом, та, на жаль, суспільні потрясіння — революція, світові війни, репресії — наклали тяжкі відбитки на долю кожного. Хто вижив, — опинився в еміграції. Багато біографічних фактів, що стосуються родини Косачів, ще й сьогодні залишаються невідомими.
Але й те, що знаємо, незаперечно дозволяє стверджувати: родинний підхід Косачів до виховання, освіти дітей гідний глибокого і серйозного вивчення для використання в сучасній педагогічній науці.
Мати Лесі Українки — Ольга Петрівна Драгоманова-Косач, відома нам за літературним псевдонімом Олена Пчілка, свідомо зберігала все українське, що отримала ще в дитинстві, коли жила у Гадячі Полтавської губернії в обіймах українсько-народної стихії.
«Народна стихія, — згадувала Олена Пчілка, — се було наше природне оточення з найменших літ… Українська мова і українська етнографія були нашою природною течією. Щодо пісень українських, то не знаю, чи ще в якому домі панському співалося їх так багато, як у нашому».
Педагогічна наука Олени Пчілки закладалася у драгоманівській родині в Гадячі і міцно трималася на демократичних традиціях цієї сім’ї, де завжди в пошані була рідна мова і рідна пісня. Вони мали вирішальний вплив на Олену Пчілку, а через неї — і на доньку її Лесю.
Саме про це казала вона історикові літератури О. Огоновському: «У дітей мені хотілося перелити свою душу й думки, і з впевненістю мушу сказати, що мені це вдалося. Власне, я завше окружала дітей такими обставинами, щоб українська мова була їм найближчою, щоб вони змалку пізнавали її якнайбільше». Основи цієї педагогічної науки закладалися саме у Звягелі.
У сім’ї Косачів ніколи не тримали дітей під пильним, нав’язливим наглядом. Цієї традиції невідступно дотримувалися протягом кількох поколінь у родині Драгоманових.
«Нас не те, що ніколи не били, — казала Олена Пчілка, — а навіть іншими способами не карали. Отже, ми виростали, не убачивши ніяких диких сцен розправи сильного з підлеглим, старших у родині з беззахисними дітьми… Для напучування на добрий розум було лише спокійне, лагідне слово».
Олена Пчілка «дуже турбувалася тим, щоб уберегти дітей від небажаних впливів». Тому вона самостійно «зайнялася шкільною їхньою наукою». Уся система виховання родини була спрямована на те, щоб діти добре знали і любили свою історію, своє минуле.
У сім’ї дбали про систематичну освіту своїх дітей. Насамперед було вирішено не посилати дітей до гімназій і пансіонів, а навчати дома. Донька Михайла Старицького Людмила, з сім’єю якого дружили Косачі, згадувала: «Як діти, що виховувалися не в гімназії, а вдома, Леся і Михайло були далеко серйозніші й освіченіші за нас». Усе це свідчило про вищий рівень Лесиної освіти і взагалі про вищий настрій її душі. У той час чи й було Лесі 12 років, але вона і її брат були розвинутішими багатьох їхніх ровесників. Михайло, що тоді вже навчався в старших класах гімназії, скінчив її з медаллю. Леся ж через хворобу в гімназії не вчилася, але винесла з дитячих років грунтовні знання, які поширювала впродовж усього свого життя».
Про домашню систему навчання сама Леся жартома говорила, що вона нагадувала їй «учащуюся колонію».
Рішення матері навчати дітей у домашніх умовах сестра Лесі Ольга у своїх спогадах пояснювала тим, що «мати завжди була проти казенної науки і дуже неохоче віддавала нас до гімназії через те, що гімназії були російські і перебили б її українське виховання малих дітей».
Добирала дітям літературу українською мовою, що було дуже непросто в умовах суцільних заборон, утисків, переслідувань мови народу. Доводилося багато перекладати самій з російської та польської мов. Згодом упорядкувала книжку власних перекладів під заголовком «Українським дітям». Мати хотіла, щоб діти знали і любили мову свого народу. Пізніше Олена Пчілка цілеспрямовано й активно стала залучати до перекладу своїх дітей, щоб і «чужому навчались, і свого не цурались».
Побоювання матері, яка палко переживала «за все українське», а особливо за мову, мали суттєві підстави: політика царського уряду була спрямована на денаціоналізацію та русифікацію українського народу і перетворення його на населення «Малоросії». Школи були русифіковані, а українцям було заборонено мати власні освітні заклади.
Навчання чужою мовою, на думку Олени Пчілки, спричинювало розлад між сім’єю і школою, повсякденно виробляло зневагу до рідного слова. Тому «здобуття права вжитку української мови, хоч би й на самому першому ступені шкільної науки, — річ зовсім не мала й пуста, як може кому здатися». Таким чином Олена Пчілка ще з дитинства прищеплювала своїм дітям розуміння того, до якої нації вони належать.
Батьки намагалися дати дітям якнайкраще виховання. Вони «добирали хороше читання, хороші забавки, намагалися прищепити і словом, і прикладом людяне ставлення, привчали до якогось путнього заняття, до роботи, витолковували всі життєві явища по щирості, як самі знали і розуміли, а не «завиваючи в папірки», як то належало «хорошо воспитанным» дітям».
Змалку привчала Олена Пчілка своїх дітей любити все живе в природі, привчала поважати працю. «Леся зовсім маленькою, у 6 років, навчилася шити й вишивати, а як їй подарували тоді нитнички й гольника, то вона шанувала й пильнувала їх більше, ніж усі забавки. І тоді вже задумувала вишити батькові сорочку. Бабуні, своїй хрещеній матері, що дуже любила її і пестила, Леся охотилася «допомагати» в господарстві, наприклад, пекти булки, і батько жартував, що скоро і бабуню переважить — така з неї хороша господиня».
Щоб діти краще розуміли красу рідного краю, його традиції і звичаї, на сімейній раді було вирішено відвозити їх час від часу в глухі села на якісь цікаві події: весілля, колядки та інші обрядові свята.
Великий вплив на виховання своїх дітей мав і батько — Петро Антонович Косач. Він добре знав світову літературу, майстерно читав твори, умів доступно пояснити всі алегорії, що зустрічалися в творах. Байки Леоніда Глібова декламував дітям українською, цікаво переповідав історії зі стародавнього життя народів світу. Тому й не дивно, що вже в 10-12 років малі Косачі мали добрі знання з гуманітарних наук.
Усі діти Косачів були готові прислужитися своєму народові і своєму краєві освіченістю, талантом, та, на жаль, суспільні потрясіння — революція, світові війни, репресії — наклали тяжкі відбитки на долю кожного. Хто вижив, — опинився в еміграції. Багато біографічних фактів, що стосуються родини Косачів, ще й сьогодні залишаються невідомими.
Але й те, що знаємо, незаперечно дозволяє стверджувати: родинний підхід Косачів до виховання, освіти дітей гідний глибокого і серйозного вивчення для використання в сучасній педагогічній науці.
Людмила Гамма,
директор Музею
родини Косачів-Драгоманових
Коментарі відсутні