Війна випробовує кожного з нас по-різному. У когось забирає близьких і змушує з цим жити, комусь дарує нові знайомства чи історії, які змінюють назавжди, інших випробовує в якості захисників, волонтерів. Пропонуємо історію hromadske.ua про адвоката та військовослужбовця ЗСУ Масі Найєма. На фронті він отримав серйозне поранення голови і втратив праве око. 

23 лютого 2022 року після оголошення про призов оперативного резерву Масі Найєм пішов до військкомату і був у резерві, адже у 2015-2016 роках служив на фронті. Після повномасштабного вторгнення до квітня залишався в Києві. Далі подався на схід розвідником.

 

На початку червня авто, в якому їхав Масі, натрапило на кілька мін. Один із побратимів загинув на місці, другий потрапив у лікарню зі складною травмою спинного мозку. Масі дістав травму обличчя.

«Осколок пробив дно всередині ока, мозок фактично вивалився в очне яблуко. Українські лікарі, яким реально треба давати статус героїв України, там зашили і поставили пластину», — пояснює Масі.


 

Бармалей, який стабілізує

На порозі орендованої квартири нас зустрічає гавкучий Бармалей, пестливо-скорочено — Бармік. Махаючи хвостом, він намагається стати на задні лапи, щоб привітатися з господарем. Масі присідає і дозволяє собаці облизати своє лице. Потім бере пса на руки — так беруть немовля — і треться обличчям об морду.

«Свої, свої!» — заспокоює він Бармалея, коли той недовірливо гавкає в мій бік.

— А як ви вперше зустрілися після твого поранення? — запитую в Масі.

«Партнер в нашій компанії (Масі — засновник юридичної компанії «Міллер») привіз Барміка до лікарні. Я ще був перебинтований і у візочку. Так його ледве втримали, бо він пищав, вищав. Ми боялися, що він мене зробить ще раз пораненим».

— А відчув, що щось із тобою не те?

«Ні, мене це навіть трошки образило. Хоч би зробив вигляд, що щось не те», — сміється, згадуючи, Масі.

За його словами, собака дуже допомагає повернути ритм звичного життя. Адже хоч-не-хоч, а мусиш двічі на день із ним гуляти.

Бармалей — вуличний пес, якого Масі привіз після демобілізації у 2016-му з Авдіївської «промки». Він жартома хвалиться, що собака родом із самого Нью-Йорка, селища на Донеччині, яке до 2021-го мало назву Новгородське.

Коли сім років тому пес пристав до військових, Масі його не полюбив:

«Якийсь собака, чогось вчепився, не було жодних почуттів. І ще й смердів».

Але врешті прив’язався і забрав до Києва. Згодом навіть завів йому окрему facebook-сторінку. Зараз, каже, йому дуже бракує «рідного запаху» Барміка. Бо цей запах асоціюється з домом, де на нього чекав Бармалей.
 

Втрачені аромати і небезпечне задоволення

Нюх Масі втратив назавжди. І поки що йому важко з цим змиритися.

«Ви уявляєте холодне повітря без запаху? Або тепле? Відсутність цього обсягу спогадів мені зносить дах. Наче тебе дуже сильно тримають за руки й міцно б’ють по обличчю. А твоїх сил недостатньо, щоб спробувати дати здачі», — емоційно написав на своїй сторінці Масі, згадуючи торішній похід із братом до Карпат, де насолоджувався ароматом хвої та багаття.

Бракує йому навіть запаху ароматизатора у своєму авто, яким тепер замість нього кермує водій, та цигарок, яких він після операції курить набагато більше.

«Це тому, що хочеться задоволення. Я тільки тепер дізнався, чому багато людей після поранення починають зловживати наркотиками й алкоголем. Бо мозок хоче стабілізувати стрес якоюсь радістю. Бухнув — і радість. І я, чесно кажучи, після виписки перший тиждень випив трошки віскі, потім знову трошки випив, і за тиждень, глянув, що випив нормально так віскарика. Але мені пити взагалі не можна. Бо в мозку порушений кровообіг, судини можуть зменшитись, і може статися епілепсія. Тому я взяв себе в руки, намагаючись більше читати. Ще почав грати на фортепіано».
 

До 150 сторінок на день

На письмовому столику під великим торшером — із десяток книжок. Кілька з них Масі купив днями.

«У середньому до 100-150 сторінок можу прочитати. Зранку і вдень, поки є денне світло. Увечері мені вже важче. Тому у квартирі вмикаю багато світла, додатково свічками почав користуватися».

У коридорі висить аркуш із графіком на день. Час читання — від 21:30 до 22:00. Це графік із попереднього життя, до широкомасштабного вторгнення.

Колись він прокидався о 4:30, після руханки та душу медитував, а о шостій уже вигулював Барміка.

«Коли працюєш адвокатом, ти завжди маєш бути в тонусі», — пояснює такі ранні пробудження та обов’язкову медитацію Масі.

Зараз прокидається не раніше за шосту, коли втомлений — о сьомій. Намагається лягати, як і раніше, о десятій вечора.

Двічі на тиждень відвідує заняття з фортепіано на іншому березі Києва. Щоб виконувати домашні завдання, придбав електронний інструмент.

«Це моторика і нейронні зв’язки», — пояснює користь від гри Масі. Бо одночасно під час гри задіяні дві руки й одна нога.

«І це ще альтернативне задоволення. Раптом тобі треба радості, то воно дає іншу радість. Коли граєш, є відчуття, ніби мозок лоскоче», — каже Масі про піаніно як замінник віскі.

Раніше він ніколи не вчився грати, хоча з дитинства мав ніжні та теплі асоціації з цим інструментом. П’ятирічним із старшим братом Мустафою та батьком переїхав з Афганістану до Києва. У маленькій квартирі батькової дружини (рідна мама Масі померла за десять днів після його народження) було піаніно, на якому грала прийомна мама-українка.

«Тому в мене з дитинства є відчуття, що піаніно — це щось прекрасне».

Батько помер 2021-го. Тож тепер нема кому віднести нові військові нагороди. 2016-го після демобілізації всі свої медалі Масі передав саме татові. Той дуже пишався і нагородами, і сином.

Нові медалі в закритих коробках, одна з яких «За поранення (важке)», зараз непримітно лежать між книжками на стелажі. На полицях найпомітніше місце займає чорно-білий портрет рідної мами.
 

Відмовитися від пов’язки

На тумбі лежать ще упаковані чорні пов’язки для ока з жартівливими написами: «Тимчасово закрито», «Око залишив на війні з руснею», «Встати. Адвокат йде!», «Власність Бармалея».

Загалом їх у Масі було вісім, три пов’язки вже загубив. За день, який ми з ним провели, він не надів жодної. Ні на прогулянку з собакою, ні на заняття з піаніно, ні на запис інтерв’ю в телестудії, ні в офісі своєї компанії, де поки не може працювати як адвокат, бо закон забороняє: Масі досі офіційно військовослужбовець.

«У перші дні я її одягав. Був більш емпатичний до людей. Вважав, що вони мають право на естетику. А зараз вирішив, що маю право ходити без неї, і не відчуваю від того дискомфорту. Коли мене коридором лікарні везла медсестра на візку, я побачив, що люди відвертають погляд. Спочатку образився. Але зрозумів, що я б теж так робив. Бо мозку страшно, що з тобою може трапитися те саме. Ми не можемо вимагати любити людей без ока. Але люди мають звикати, що поранених буде багато, без рук, без ніг, що це — наша нова реальність».


 

Допомога психолога і як не нашкодити

Звикнути до нової реальності непросто й самому Масі: «У перші тижні було дуже важко. Я шалено сумував за оком. Ти от бачиш красивий пейзаж, і дуже хочеться його побачити другим оком».

Зараз він працює з психологом, без якого, каже, був би в значно гіршому стані. Масі вважає, що психолог потрібен пораненим уже в перші дні в лікарні.

«Я розумію, що лікарі в Дніпрі були зайняті порятунком мого життя, а не психіки. Але в перші дні ти маєш розмову з собою, що з тобою сталося. Втрата ока, руки чи ноги — це маленька смерть. Мозок це переживає, він розуміє, що сталося, і свідомість починає діяти по-іншому. На другому тижні я ще лякався, що не вижив, було страшно вночі. Дихання перехоплювало. Страшно було і від болю, біль виносив твою силу волі. Коли мене перевели до київської лікарні, тут із пораненими працювала психологиня. І якби не спілкування з нею, я би, можливо, і не здогадався, що мені потрібен цей фахівець».

Масі закликає ставитися до поранених як до «нормальних людей». Він певен, що забагато співчуття, турботи і жалю може лише нашкодити.

«Людям, які втратили кінцівки, треба давати бути самостійними, бо тільки-но ти намагаєшся допомогти більше, ніж треба, вони самі собі дозволяють почуватися менш самостійними. І жаліти себе. А в усьому має бути міра. Хоча так, я теж себе жалію, розумію, що мені боляче, але намагаюся не транслювати, наскільки мені буває складно вечорами, коли ходжу по квартирі і з кожним кроком відчуваю біль у голові або коли вдень швидко втомлююся.

Але треба зрозуміти, що стан після поранення — це теж форма життя, вона не гірша, вона складніша, але не буде того життя, якщо ти комусь станеш тягарем і тобі на блюдечку будуть підносити їжу».



 

Через пів року після виходу цього матеріалу, suspilne.media повідомило, що Масі Найєм із колегами запустив сайт та ГО «Принцип», допомагає військовим пройти бюрократичний шлях від поранення до оформлення необхідних документів та державної допомоги. Ось його поради для близьких захисників, які отримали серйозні поранення:

— Треба говорити з пораненим, що станеться з ним, коли він почне приймати алкоголь, або, не дай Боже, наркотики. Спочатку може бути легше, але за 5-6 місяців настане тупик, можливо, смерть. Треба знайти речі, які підіймають настрій, у чому ви щасливі. І вони мають бути екологічними. Читання книг, гра на фортепіано, реалізувати свою мрію. Це дасть більше сил одужати, бо коли поранений, перебуваєш в стресі, можеш цього навіть не помічати.

Друге — знайти психолога. Піти до нього — це ознака сили, не піти — залишити проблему без вирішення. Це як, наприклад, рф би напала, а ми кажемо: «Добре, здаємося». От не треба. Здаватися — це тоді що, смерті побратимів не потрібні були? Важливо піти до психолога, щоб він пояснив, що з вами відбувається, полагодити себе.

Третє — знайти новий сенс життя. Я щасливий, що можу допомагати, змінити щось для хлопців, бо чим ще займатися? Бізнесом? Та ну. Якось соромно було б.

Дефіцит поваги до військових поглиблюватиметься. Поки йде війна, ми вдячні військовим. Тільки виграємо, мине три-чотири місяці, і почнуться жахливі проблеми суспільства по відношенню до воїнів.

Військові мають свої проблеми. Якщо їх зараз не вирішувати, будете мати статистику: той військовий вчинив якесь правопорушення, цей вчинив. І ви будете втомлюватися від цих історій. Тому нам треба зараз акцентувати, чому ми повинні поважати їх.

Проста конструкція: маємо поважати військових тому, що цей хлопець, а не ваш чоловік, брат або батько, був в окопах, втратив руку, ногу, чи око, чи щось інше. За це їм вдячність. Вони віддали життя, частину здоров’я, за це треба подякувати і бути терпимими, коли після перемоги або вже зараз ці люди будуть іноді помилятися. У нас немає статистики, що більшість сантехніків, бібліотекарів щось там вчиняють. Чому? Тому що це — не гучні справи, а військові будуть гучними.

Усі соціальні реклами мають бути направлені на те, щоб пояснювати суспільству, чому ми маємо бути вдячні. Якщо цього не зробити, буде величезна напруга, яка закінчиться жахливими ескалаціями.
 

За матеріалами з мережі