За кожним обличчям, втраченим у російсько-українській війні, міститься неповторний життєвий сюжет, море надій і цілей. Коли дивишся на красиві молоді обличчя, подумки малюєш картину, як би могла скластися доля, якби воїни продовжили жити в Україні, яку захищали… Проте цю картину доля вже не домалює.

Почесному громадянину міста Звягель Едуарду Сторожуку, випускнику школи №6, старшому солдату, було 22 роки, коли мати отримала звістку, що її син загинув на війні від вибухової травми. Як усі хлопці цього віку, він мріяв жити довго і щасливо, одружитися, подарувати матері онуків, побудувати кар’єру у великому місті… Але почалася війна.

 

Едуард був старшим сапером інженерно-саперного відділення, служив у 30-й окремій механізованій бригаді імені князя К. Острозького. На війну потрапив ще в 2018-му — тоді це була АТО, проходив службу на Луганщині і Донеччині.

Молодий хлопець рано став професійним бійцем, та й робота в нього була не для слабкодухих. У роті був наймолодшим, тим не менше побратими його вважали професіоналом своєї справи.

Мав не одну відзнаку за спеціальністю сапера. Навіть, грамоту з обміну досвідом із військовими з Гонконга. Усіма цими відзнаками мама дуже пишається, вони нагадують про сина.

Із завучем рідної 6-ї школи Наталією Датчук, яка з волонтерами приїжджала на фронт передати допомогу з тилу.

— Едик мене дуже оберігав від розмов про небезпеку саперної роботи, — розповіла «Звягелю» мама Людмила Сторожук. — З дитинства мріяв стати військовим, і мрію свою здійснив. Після закінчення школи в 2017 році вчився на сапера в Кам’янці-Подільському і після навчання підписав контракт із в/ч А0409.

Мріяв про військовий фах, хоча йому завжди подобалася творчість. Любив музику і танці, брав участь у всіх шкільних заходах. Без позитивного і веселого хлопця в школі не обходилося жодне свято.

За радісну вдачу Едуарда любили не лише однокласники, а й побратими. Коли була можливість, він знімав веселі відео для тік-току, які завжди мали багато переглядів.
Харизматичність давалася взнаки — на молодому чоловікові не можна було не зупинити погляд, військова форма додавала йому особливого чоловічого шарму, тож дівчата часто не могли залишитися байдужими.

— Він був мужнім, непосидючим, завзятим, — каже мама. — Ніколи не жалівся, що йому важко, не розповідав зайвих подробиць про службу. Шкодував мене, щоб не нер-
вувала. Коли виїжджав на розмінування, то казав, що їде на роботу. Це все, що міг із цього приводу сказати. Я переживала, але заспокоювала себе, що він — профі в своїй справі.
З особливими емоціями Людмила згадує, як син любив дарувати їй квіти. Їхня остання зустріч теж не обійшлася без гарного букету.

«Це дуже приємні були для мене емоції. Можливо, так він висловлював свою вдячність за виховання і турботу, — каже мама, яка сама виховала сина».

Він ділився з Людмилою усім не як із мамою, а як із подругою. Вірив у перемогу і часто казав: «Усе буде добре. Ми вистоїмо, війна закінчиться, перемога буде за Україною».

На новорічні свята-2020 з мамою загадували жити в мирі і щасті. А 5-го вересня 2022 року молодий захисник загинув на війні... За два дні до того загинув його друг Іван Шевчук, а 8-го вересня — друг Максим Іванов. Усі троє — під Ізюмом, на Харківщині.

 

5 вересня 2022-го року Едуард Сторожук загинув поблизу села Червоне Ізюмського району, що на Харківщині. Загинув, захищаючи волю та незалежність України.
Незадовго до того телефонував матері і просив привітати, що всі бійці повертаються живими, хоча на роботі було «дуже гаряче». Ніколи не молився, а тоді сказав, що молився з усіма і Бог їх почув…

На Алеї Героїв — портрети загиблих земляків.

 

Днями Едуард Сторожук посмертно отримав орден «За мужність». Людмила щодня приходить на Алею Героїв до портрету свого сина. Каже: «Добре, що є таке місце слави, де можна зупинитися, вшанувати, побути поруч… Дуже вдячна ініціаторам цієї ідеї».

Запитання, яке часто боїмося задати близьким, котрі втратили на війні своїх найдорожчих: у чому знаходять силу ці люди?

Я запитала про це Людмилу, і вона відповіла: «Бувають моменти, коли світ немилий. Страшно, що залишилася самотньою, втратила найдорожчу людину у світі, свою кровиночку, з ким можу тепер поспілкуватися лише подумки. Понад усе хочеться знову почути ріднесенький голос і найкраще слово «мамулька». Так я була записана в Едиковому телефоні.

У моменти найбільшої туги передивляюся відео, яке син знімав у день смерті. Емоційно дуже важко, але розумію, що нічого змінити не зможу. Вдячна кумам, друзям, небайдужим людям, з якими можу поспілкуватися і не бути постійно наодинці зі своєю втратою».

А ще Людмила часто згадує, як у дитинстві Едика вони з друзями були на морі в Лазурному на Херсонщині. Розповідає, як одного ранку батьки прокинулися і дуже злякалися, що дітей не було в ліжках. А за декілька хвилин побачили синів задоволеними і щасливими — вони верталися з моря і емоційно розповідали, що ходили дивитися на дельфінів. Щасливим емоціям не було меж.



«Ми спочатку їх дуже сварили, а потім дізналися, що побачити дельфінів — було мрією наших дітей. Тож сварити одразу перестали. Тепер усвідомлюю цінність таких моментів, коли наші діти щасливі. Добре, що такі моменти були і залишилися яскравими, незабутніми споминами».

А нам залишається цінувати життя, яке виборюють для нас захисники України, і дарувати іншим моменти, які стають незабутніми, щасливими митями. Заради них варто жити.
 

Юлія КЛИМЧУК