Олександр призначив зустріч Софії за старим клубом у парку (імена в матеріалі змінено).

Дівчина прийшла вчасно, хоча трохи й боялася цієї зустрічі. Останнім часом цей «женишок» (так вона його про себе називала) став розгнузданим, грубим, не контролював емоції.

Софія впівголоса, але сердито, спитала:

— Чого звав?

Олександр надувся, пробелькотів:

— Чого ти до мене така...

— Я тобі казала: «Між нами все скінчено»!

— Але я тебе люблю.

— А я ні!

— В тебе є хтось інший? А, чув...

— Нехай тебе це не хвилює!

— Але в нас усе було добре.

— Було, доки ти...

— Ти про Ольку? Так, брешуть все. Мало хто через паркан до неї стрибав!

Софія спопеляючим поглядом втупилася в Олександра. По хвилі з притиском проказала:

— У неї буде дитина. Чи ти, може, не знаєш?

— То не від мене. Мало хто...

— Зміни платівку! — зневажливо мовила Софія, а відтак з нотками сарказму додала: —

А те, що бігав до неї, визнаєш?.. Мовчиш?

— Пройдемось?

— Навіщо?

— Спробую пояснити... Дещо...

— Не треба. Прощавай. І більше мене не турбуй.

— Я проведу... Софіє! Та стій же!

Олександр схопив Софію за руку. Проте дівчина вирвалась і презирливо кинула:

— Не смій!

Вона гордовито розправила плечі і закрокувала вузькою алеєю.

---

Він несподівано вийшов із-за рогу високого паркану і застиг за кроків п’ять-шість від Софії.

Спадаючий Місяць був за спиною невідомого, тому обличчя його було не видно.

Однак за обрисами суб’єкта «ікс» упізнавалася знайома статура...

— Андрій?! — невпевнено гукнула Софія.

— Я... — почав той несміло. — Бачив тебе з ним... Правда, здалеку, і...

— І дуже шкодуєш, що не чув, про що ми говорили? — зіронізувала Софія.

— Ні, не те...

— А що? А-а! Ти за мною стежив?

Андрій зніяковів:

— Навіщо це мені?

— А як ти тут опинився?

— Я заходив до тебе. Мати сказала, що ти пішла до Марійки. Але Марійка сказала, що ти в неї не була. Ось я… Чого ти з ним була?

— Як я втомилася, — розпачливо-втомлено, неначе сама до себе, мовила Софія і повела далі: — Якщо тобі так цікаво, то…

— А чому ж не цікаво! — парубок зухвало перебив дівчину. — Такий час… І ти… І він… Ти говорила, що порвала з ним.

Софія байдуже проказала:

— «Порвала».

— Але…

— Я потім усе поясню.

— Ні, ти зараз мені скажи: чому ти була з ним?

— Які ви мені нестерпні й занудні! — з притиском проказала Софія і ступила в ніч. Уже на ходу, не повертаючи голови, докинула: — І дайте мені сьогодні спокій.

…Ідучи додому, Софія не могла розібратися у своїх почуттях до Андрія. Зустрічатися почали декілька місяців тому. Наче покохали одне одного. І дня не могли без зустрічі. А зустрівшись — гарячі обійми, поцілунки.

Те, що він, нехай і випадково, побачив їх цього пізнього вечора в парку, без сумніву не додає міцності їхнім стосункам. Та це ще не привід не довіряти. Тим більше, сказала ж: усе пізніше пояснить.

Так ні, психонув…

Ось, здавалось, якийсь один випадок, принаймні сьогоднішній, може все перевернути шкереберть…

Про це думала Софія, простуючи темною сільською вулицею.

---

Сергій Андрійович Тихончук, селянин років сімдесяти, вдосвіта вирушив на тихе полювання.

Все літо стояла задуха. Часом і піде дощ, невеличкий, але то, як полюбляв говорити Тихончук, «погоди не робило». Наче того дощу й не було. Що впало, то й випарами небо забрало.

А це наприкінці вересня природа розщедрилася, випало декілька добрячих дощів.

Перечекавши десь із тиждень після злив, поки оживиться грибниця, Сергій Андрійович помандрував на свої потаємні грибні місця.

У найближчому березнячку, обтиканому поодинокими осичками, Тихончук нарізав кілька десятків молодих, як кажуть по-місцевому, бабок і краснюнів. Потрапили до кошика й п’ять чи шість зелених сироїжок.

Далі шлях лежав до мішаного лісу, де Сергій Андрійович сподівався на білі гриби. Однак до цієї місцини, щоб не давати чималий гак, потрібно було пробиратися через чагарники. Саме в цій гущавині увагу Тихончука привернула копиця з опалого листя впереміш із гілляччям, купа, якої ще декілька днів тому тут не було.

— Невже яка звірина халабуду собі зліпила? — вголос проказав здивований Тихончук. Та враз цю версію відкинув, мовляв, на вовче лігво це не схоже, а інша звірина таких «халабуд» не «ліпить».

Та підійшовши ближче і придивившись, Сергій Андрійович раптом відсахнувся. З-під свіжої копиці листя виглядала жіноча нога, взута у світло-коричневий черевичок.

Тихончук машинально видобув із кишені куртки телефон. Однак дзвонити не наважився: раптом поряд чатує небезпека.

Оглядівшись навколо, старий грибник, намагаючись не ступати на сухі гілки, побрів у зворотному напрямку.

---

Вже вийшовши з лісу, Тихончук, опанувавши себе, почав набирати короткий, всім відомий номер...

Після отримання тривожного сигналу на місце події виїхала слідчо-оперативна група.

Далі буде...

Микола МАРУСЯК