Каса аеропорту.
До неї — невеличка черга.
Біля віконця стоїть (чимось схожий на Чарлі Чапліна) невеличкий, сухорлявенький чоловічок. У класичному чорному костюмі. В капелюсі. Під ним — рухливі оченята, кирпатенький ніс, невеличкі чорні вусики.
Касирка безпардонно:
— Куди летимо?
— До Риму, — дискантом відказав інтелігент.
— Мета поїздки?
— Туризм.
— Хм… Який багаж, турист?
— Одна валіза.
— Яка вага?
— Вісімнадцять кілограмів десять грам.
— Не важко?
— Шановна, попрошу вас…
— Вибачте. Я пожартувала. Ваша вага?
— Сорок шість.
— Хі-хі! Кгм… Будь ласка, ваш квиток.
Перед віконцем постала дама, яка затулила собою… всю касу.
Касирка з усмішечкою:
— Куди летимо?
— На Мальдіви, — пробасила дама.
— Мета поїздки?
— Хе! Це так важливо?
— Звичайно!
— Загорати.
— Який багаж?
— Та є там трохи баулів.
— Вага.
— Кіло під сорок.
— Конкретно!
— Тридцять дев’ять кеге. Вагарі ваші казали.
— Ваша вага?
— Та ви на себе подивіться!
Касирка незворушно:
— Я знаю свою вагу. Але моєму Альбертику подобається. Каже, що є що обняти. Є на чому полежати. І взагалі, у хорошої жінки має бути багато хорошого. Але в даний час мене цікавить ваша вага.
Дама гонористо вколола:
— Цікавить вас чи вашого Альбертика?
— Ме-не!
— То, може, ви збираєтеся на мені полежати? І що це за авіашуточки.
— Це треба для реєстрації. Літак — не гумовий. Такий порядок.
Дама здивовано озирнулася, неначе шукаючи від когось допомоги.
— Да, да, женщіна. Єсть такой парадак, — серйозно підтвердив їй високий, із пишними вусами, брюнет. І в захваті додав: — Ах какой женщіна! Бері, красавіца, білєт. А то самальот улєтіт.
— Не «улєтіт», красунчику! — розливаючись широкою усмішкою, дама мало не в екстазі прошепотіла до касирки: — Мені квиток на один борт із цим орлом горним! І щоби так рядочком ми. Бік у бік.
Касирка не відмовила:
— Та, будь ласка! Хоч в одному кріслі! Хто наступний?..