За визначенням відомого енциклопедичного словника Брокгауза і Єфрона, дворянство як «высшее правящее сословие в России возникло на почве государевой службы». Сам термін дворянин зустрічається вперше ще в другій половині ХІІ століття і означає людей, які мешкали при князівському дворі. Ці люди охороняли князя та його родину, воювали за нього в походах, з його сановниками ходили збирати дань, придушували заворушення невдоволених мешканців із числа городян, скотарів і землеробів. Втім, при дворі мешкали й інші люди, які готували князівській родині їжу, обпалювали і прибирали його замок, доглядали його коней, виготовляли і ремонтували зброю тощо. Таких людей називали дворовими.
З часом за прикладом західних вінценосців російські самодержці реформували поняття дворянства, його соціальну суть і визначили конкретні права, пільги і обов’язки від набуття до отримання у спадок титулу нащадками. Дворянство стало опорою царської влади, а сам російський імператор вважався першим дворянином у державі. За Петра І молоді дворяни чоловічої статі повинні були обов’язково служити на військовій чи цивільній державній службі, від чого залежали їх особисті статки і персональний авторитет. Із тими, хто без вагомих причин ухилявся від служби, цар поводився досить круто, аж до конфіскації майна та переведення в податний стан.
У 1722 році за ініціативою монарха було прийнято Табель про ранги, який офіційно поклав початок вислуги і набуття відповідно дворянства, або, як його називали, шляхетства. Згідно Табелі дворянином могла стати і особа, яка не мала спадкового права на дворянство, росіянин чи іноземець, що значно розширило межі дворянства та водночас посилило його залежність від волі монарха.
Царський маніфест 1754 року надав шляхетству ознак благородства; була впорядкована геральдика, що тлумачила походження певних дворянських родів, вказувала їх місце у шляхетному колі і суть родових гербів. Дворянство розділялося на потомственне і особисте, внаслідок чого визначалися права, пільги і обов’язки для кожної категорії дворян.
Імператриця Катерина ІІ у маніфесті від 18 лютого 1762 року (ст. стиль — В.В.) закріпила законодавчо спадкові права російського дворянства на землю і селян, його свободу від державної служби, оговорила відповідні пільги. У 1766 році в черговому царському маніфесті були законодавчо закріплені соціальні інституції дворянства. Права, вольності і переваги російського дворянства були підтверджені імператрицею у грамоті від 21 квітня 1785 року (ст. стиль — В.В.). Відповідними царськими указами із ліквідацією на Україні козацьких привілеїв верхівка козацтва була також возведена у дворянське достоїнство, безземельні козаки в містах переведені до міщанства, в селах — до селянства, а для інших козаків, які мали успадковану землю і промисли, вводився соціальний стан «козаки», що мав певні пільги у порівнянні із селянським чи міщанським податними станами.
Із приєднанням Правобережної Ураїни до Росії російськими монархами було урівнено родову місцеву шляхту із російським дворянством та розпочато процес декласації малоземельної і безземельної шляхти, переведення її до податних станів однодворців, селян і міщан.
До кінця ХVIII століття на Правобережжі було вибудувано законодавчо принципи існування та діяльності місцевого дворянського класу, який мав широкі права, пільги та обов’язки підтримувати царську владу. Проте обов’язки ці часто місцева шляхта порушувала, оскільки прагнула відродити польську державу, у якій вона справді почувалася нарівні із своїм королем. Тому впродовж невеликого періоду з кінця ХVIII до середини ХІХ століття Правобережжя переживало неодноразову участь місцевої шляхти в бунтах проти російського царизму, що наклало свій відбиток на політику царського уряду щодо місцевого дворянства.
Соціальна палітра волинського дворянства в середині ХІХ століття була досить багатоманітна і представлена таким чином. Місцеве дворянство було поділено на шість частин і записано у спеціальні родовідні книги, які дбайливо зберігалися у губернському центрі.
До першої частини належали дворяни, які отримали дворянський патент за певні заслуги з рук монарха. Сюди належали такі українські та польські дворянські роди на Звягельщині, як Вороничі, Врочинські, Гадомські, Іваницькі, Лозинські, Стецькі, Хічевські та інші, котрі успадкували разом із дворянським титулом відповідні земельні наділи із селянами-кріпаками.
До другої частини належали роди, засновники яких отримали дворянство завдяки військовій службі. У другій половині ХІХ століття згідно оновленої Табелі про ранги право на потомственне дворянство давав чин полковника в піхоті, кавалерії чи артилерії, або капітана першого рангу на флоті. В жандармському корпусі, наприклад, офіцерами всіх чинів могли бути виключно дворяни.
До третьої частини належали особи, які отримали потомственне дворянство завдяки цивільній державній службі. Право на нього давав чин дійсного статського радника. Сюди також записувалися особи, які отримали дворянський чин внаслідок нагородження орденом. Згідно з орденськими статутами, окремі ордени нижчих ступенів (наприклад, Станіслава ІІІ ступеню) давало право на особисте дворянство, а всі інші давали право на дворянство потомственне. Проте і вручали їх здебільшого дворянам.
До четвертої частини належали іноземці, які мали іноземне дворянство, підтверджене російським урядом. Вони мали право писатися в Російській імперії з тими додатками, що традиційно свідчили про їхнє шляхетне походження у певній іноземній країні, для прикладу, Німеччині або Франції. Тому знаходимо у другій половині ХІХ століття в місті Новограді-Волинському прізвища військового начальника полковника фон Моргенштерна, або хрещениці П.А.Косача баронеси Марії де Вітте.
До п’ятої частини родовідних книг належали дворяни, котрі отримали титули князя, графа (наприклад, фаворити Катерини ІІ брати Зубови, або ж фаворит Олександра І П.Ф.Уваров), а до шостої ті, що відзначалися древністю родів; як правило, графських чи князівських. Сюди можна віднести на Звягельщині роди князів Любомирських, Сангушків, Чарторийських, Яблоновських, графів Ілінських, Потоцьких, Чапських. П’ята і шоста частини книг містили дані лише про найшляхетніші роди, а тому саме ці роди мали додаткові привілеї у суспільстві. Проте і одружитися молодий спадкоємець із такої родини міг тільки на дворянці, в іншому випадку він втрачав право на родовий спадок. Не дивно, що перераховані князівські та графські родини були в середині ХІХ століття між собою близькими родичами.
Російські та українські дворяни з Лівобережжя (Уварови, Мєзенцеви, Косачі) записувалися у родословні книги за місцем виникнення і проживання роду.
Цар міг позбавити дворянства будь-кого із своїх підопічних, якщо мова йшла про вчинення державного злочину, конфіскувати його землі, віддати у солдати, на заслання в Сибір чи у віддалені губернії, а також піддати смертній карі, позбавити дворянського титулу прямих потомків злочинця. Це видно внаслідок розправи із учасниками декабристського руху, польських повстань 1794, 1830/31, 1863 років на Волині. Тому чимало учасників виступів, представників місцевої польської знаті, після поразки повстань емігрували до інших країн, зокрема Франції, яка прихильно ставилася до відродження Польщі і не мала сумнівів у дворянському походженні князів Чарторийських чи графів Потоцьких.
До соціальних інституів місцевого дворянства згідно з цірським законом 1766 року належали дворянські збори на рівні губернії та повіту. Губернські збори скликалися один раз на три роки в грудні та січні впродовж 15 днів, надзвичайні збори (наприклад, у випадку воєнного стану — В.В.) позачергово. Очолював і вів збори та керував діяльністю дворян у період між зборами губернський предводитель дворянства, який вважався на державній службі і обирався потомственими дворянами всієї губернії. Особисті дворяни повинні були також брати участь у зборах, але не мали права ухвального голосу. (Після 1863 року губернські та повітові предводителі дворянства не обиралися, а призначалися — В.В.). Окрім виборів предводителя дворянства, на зборах приймалися рішення щодо виконання важливих царських указів, слухалися питання про підтвердження дворянства чи про його позбавлення, обиралися голови та засідателі вищих і нижчих земських судів, земські справники, розглядалися важливі питання внутрішньогубернського життя. Під час зборів вівся протокол (до 1830 року в основному польською, а потім російською мовами), який підписувався предводителем та по одному постійному представнику з шести найбільших повітів Волинської губернії. Від Новоград-Волинського повіту до 1831 року протокол підписував потомственний дворянин Антоній Порчинський, згодом активний учасник повстання 1830/31 років. В 40-ві роки протокол підписував губернський секретар Семен Юхимович Качура. Протоколи зшивалися і прошнуровувалися у «Журналі дворянського депутатського зібрання Волинської губернії», в кінці на сургуч ставилася печатка круглої форми діаметром 32 міліметри, що мала посередині щит із двоголовим орлом із традиційним волинським хрестом на грудях, що уособлював частину герба, наданого Катериною ІІ місту Новограду-Волинському. Над головою орла була князівська корона з хрестом. По кругу печатки між двома кантами розміщувався напис: «волынское губернское дворянское собрание», між першим і останнім словами — зірочка.
Аналогічні збори дворян проводилися його предводителем і в Новоград-Волинському повіті, проте кожні два роки. Повітовий предводитель також вважався на державній службі, він мав свою канцелярію і опікувався всіма питаннями, що стосувалися діяльності повіту. Так, у другій половині ХІХ століття він очолював такі інституції:

• повітове з військової повинності присутствіє;


• повітове у чиншових справах присутствіє;


• тюремне відділення;


• раду міської лікарні;


• дворянську опіку, що займалася питаннями опіки майна померлих дворян та їхніх неповнолітніх спадкоємців;


• на початку ХХ століття — земську управу та був почесним наглядачем міського двокласного училища.

В 30-40-і роки обов’язки повітового предводителя дворянства виконував Фома Врочинський. Після 1863 року повітові предводителі призначалися генерал-губернатором і затверджувалися царем. У другій половині ХІХ століття такі обов’язки виконували представники судових інстанцій, військового відомства та каральних органів, зокрема, відомий краєзнавець Василь Іванович Пероговський, батько Лесі Українки Петро Антонович Косач, тесть українського поета Олександра Олеся, дід відомого українського історика і літератора Олега Ольжича Антон Юхимович Свадковський.
На знімках видно також макети реконструйованих герба повітового предводителя дворянства і його особисту печатку. Герб містить традиційний прямокутний щит золотистого кольору з червоним прямокутним хрестом у нижній його частині. Ці геральдичні знаки затверджені 22 січня 1796 року (ст. стиль — В.В.) Російським сенатом і підписані Катериною ІІ. В постанові сенату зазначено, що генерал-прокурор граф Самойлов, який пропонував нові геральдичні знаки для новопризначеного губернського міста Новограда-Волинського, зіслався на лист фаворита російської імператриці Платона Зубова, «при котором по Высочайшему Вашего Императорского Величества соизволено препроводить рисунки гербов городам Волынской и Подольской губерний.» При цьому сенат зазначив: «Губернского города Новограда Волынска в золотом поле четвероконечный красный крест сей. Сей герб употребляемый был еще в древности во время владения Великих Российских Князей Волынью.»
Червоні і золотисті кольори завжди були символами влади, несли оптимізм і енергію. У верхній частині герба — лицарський шолом із голубою стрічкою, що символізувала прапор і шляхетство. Над шоломом — три страусинових пір’їни, символ триєдиної суті Бога-Отця, Бога-Сина і Бога Духа Святого. Верхня частина герба співпадає із відповідною частиною родового герба Ф.П.Уварова, останнім чоловіком колишньої власниці Новограда-Волинського і багатьох земель повіту Маріани Любомирської, яка перед цим мала законних чоловіків — графів Антонія Протасія Потоцького та Валеріана Зубова.
Печатка мала 28 міліметрів у діаметрі і в центрі — стилізоване зображення герба (вочевидь, без кольорів). По її окружності зліва направо в окантовці написано: Печать: Новоградвол: Уезд: Предвод: Дворянства:, кожна абревіатура відокремлена двокрапкою. Цю металеву печатку ставили на розплавлений сургуч, віск, або ж на важливі документи, спершу намастивши її спеціальною чорною фарбою.
У 1858 році із 6513 мешканців міста Новограда-Волинського 168 осіб обох статей належало до потомствених і 301 — до особистих дворян. У 1889 році в місті нараховувалося 355 дворян потомственних і 291 — особистих із 15687 чоловік населення. У повіті в 1889 році було 2269 потомствених дворян і 107 особистих із 287995 чоловік населення. Із збільшенням кількості мешканців міста зростала у ньому кількість дворян, що активізувало діяльність різних дворянських інституцій. Зокрема, в місті і повіті почали діяти різні благодійні товариства, такі як Червоний Хрест, опікунства над школами, лікарнями і притулками, очолювані впливовими дворянами. Проте дворянам належала більшість місць у міській думі, у повітовій управі. Дворяни, хоча й були у меншості, проте мали вирішальне слово при винесенні вердиктів, ухвалюваних засідателями мирових судів та земських забрань.
До найвпливовіших дворян Новоград-Волинського повіту і Волинської губернії в цілому входили в кінці ХІХ століття найбільші землевласники, серед яких: Сергій Аполонович Уваров, губернський предводитель, мав 47289 десятин землі в районі Ємільчиного, почесні мирові судді графи Станісав Мар’янович і Микола Мар’янович Чапські — 6187 десятин у районі Мирополя, почесний мировий суддя граф Йосип Альфредович Потоцький, мав 22258 десятин від Пищева до Дубрівки Баранівської волості, повітовий предводитель Борис Сергійович Мєзенцев та Євгенія Степанівна Мєзенцева, мали 25800 десятин на схід від Новограда-Волинського, ще один почесний мировий суддя — Семен Миколайович Гіжицький, мав 16485 десятин у районі Городниці, і цей перелік можна було б продовжити.
Втім, і поміщики вносили значну дещицю через грошові відрахування від своїх земельних наділів у формі різних повинностей, зокрема, земської та місцевих, за рахунок чого змушені були посилювати експлуатацію селян на полях і робітників на підприємствах, що їм належали.
Так, щодо місцевих повинностей, то поміщики робили паритетне відрахування на утримання канцелярій дворянського депутатського зібрання та дворянського будинку в Житомирі, на утримання канцелярій губернського і повітового предводителів дворянства, дворянського архіву та дворянської опіки, на виплату чиновникам і сторожам, які обслуговували дворянські інституції, заробітної плати і пенсій тощо.
Разом з тим при дворянських зібраннях у кінці ХІХ — на початку ХХ ст. за кошти дворян організовувалися різні товариства за інтересами, публічні бібліотеки, театральні колективи, благодійні та доброчинні організації. З початком Першої світової війни дружина повітового предводителя дворянства В.С.Уварова опікувалася дитячими будинками, створеними на території Ємільчинської волості для дітей біженців із Галичини, а дружина власника звягельського маєтку Мєзенцева на свої кошти утримувала дитячий будинок для сиріт на території нинішнього ВАТ «Біоветфарм». Так, Почесною попечителькою Новоград-Волинського повітового училища і головою повітової організацій Червоного Хреста була знана меценатка Н.І.Оржевська, уроджена княжна Шаховська, внучка відомого декабриста.
У 1917 році більшість волинського дворянства підтримало Тимчасовий уряд, а останній Новоград-Волинський повітовий предводитель Хлюстін став першим комісаром цього уряду в повіті.