Їх було п’ять чи шість. Зелені. Зростом п’ятнадцять-двадцять сантиметрів. Усі такі жваві! Гасають туди-сюди. Всюди зазирають, все перевіряють.
— Один, два, три… — Петро почав перераховувати непрошених гостей.
Налічив шість.
Підійшов до вікна. Треба ж когось покликати. Диво це зафіксувати! Не кожен же день до тебе інопланетяни в гості прилітають!
Цікаво, на чому вони прибули? «Тарілки», наче, в дворі не видно. І сусіди кудись усі подівалися.
Петро повернувся до столу, ледь не розчавивши одного прибульця.
Непроханому гостю жест землянина не сподобався, обурився:
— Ей, зєньки роззуй! Куда прьош-то?!
— Вибачте, — винувато сказав Петро й подумав: «Ти ба, вже й права качають!».
Так замислено й сів на табуретку. Мовчки за прибульцями почав стежити.
А ті не посидять на місці! Один з них чогось на кухню почимчикував (ага, знайдеш щось там!). Другий на ліжку «гопки» виробляє. Третій старі журнали листає. Четвертий кнопки телевізійного пульта натискає, засідання парламентарів дивиться, регоче. П’ятий купається в акваріумі з карасиком, котрого Петро останнього виловив на ставку. Шостий…
Шостий гуманоїд, очевидно, старший, вистрибнув на стіл. Сів на його край і, запитально втупившись червоними очима-човниками в господаря оселі, замотиляв ногами.
Петро спитав:
— Що?
Зелене створіння дискантом відказало:
— А нічьо!
Розмова явно не клеїлася.
Петро обережно поцікавився:
— Як там у вас?
— Де? — Інопланетянин перестав хитати ногами. Походив по столі. Зазирнув у чашку. Потім, сівши на лікоть Петра, перепитав: — Де?
— Ну, там, на Марсі?
— А-а. Лучше всєх!
Петро запропонував:
— Може, налить?
— А што єсть-то?
Петро окинув зором стіл. На ньому — порожня пляшка.
— Нема вже. Може, де у Людки в загашнику є.
— Нєту.
— А ви звідки, шановний, знаєте?
— Провєрілі.
— Н-да?
— Ага! Но ти нє волнуйся, брат. Ми тєбя з собой возмьом. На Марсє нальют. Там всьо чікі-чік.
Петра зморозило. «Куди «возьмут»? Це що — викрадення?». Ні, він так не домовлявся!
— Гаразд, — ніби погодився Петро й підійшов до телефону. Набрав «102». Назвав свою адресу. Потім додав у трубку: — Їх шість. Увірвалися до квартири. Всюди нишпорять. Хочуть мене, того… Допоможіть!..».
Потім розмова обірвалася.
Оперативники на місці вже були за кілька хвилин.
— Де вони? — поцікавився кремезний капітан. Мабуть, старший групи.
Петро кивнув на вітальню:
— Четверо вилетіли через двері, двоє — у вікно.
— Коли?
— Ось щойно.
— Нікого не бачили! — здивовано мовив страж порядку і підійшов до розчиненого вікна. Подивився в нього. — Кажете, вилетіли у вікно? З п’ятого поверху? У що вони були одягнені?
— Одягнені?.. Зелені такі.
— Хм… А особливі прикмети?
— Волохаті. По-російськи белькотали. І ростом невисокі. Одного ледь чоботом не розчавив.
— Це як?? — вирячився оперуповноважений.
— А! Ви вже тут?! А «швидка» де? — до кімнати ввійшла повновида жінка. Це була Людмила — дружина Петра.
— Яка «швидка»? — не зрозумів міліціонер.
— Яку я викликала, — сказала Людмила. — Хіба не бачите, що чоловіка біла гарячка вхопила.
Капітан сам схопився за голову.
— А я-то гублюся в здогадках! Зелені, волохаті! Одного ледь не розчавив! У вікно повилітали! По-російськи белькотали!..
— Він недавно із заробітків повернувся.
— А-а-а.
— Алло! Алло! — Петро знову набрав якийсь номер телефону і швидко затараторив: — На мене напали! Спочатку інопланетяни, а тепер — міліціонери. Мабуть, переодягнені. Рятуйте!..