Все наше життя складається із зустрічей, і кожен з нас дає їм своєрідну оцінку, але зустріч випускників 1973 року, що нещодавно відбулася в Киянській ЗОШ І-ІІІ ст, я називаю щасливою подією, яка наче фантастична машина часу, толерантно перенесла нас у далеке однокашне минуле життя. Тридцять п’ять плідно прожитих років промайнуло від тієї романтичної шкільної юності, коли ми, сорок один випускник Киянської середньої школи, одержали (тоді так звані) атестати зрілості і тернистими та в’юнкими стежинами випробувань пробивалися на широкий шлях людської долі. Яка ця доля в кожного із нас? Цікаво знати, адже багато хто за ці роки жодного разу і не зустрівся з багатьма однокласниками.
Головним ініціатором та щедрим спонсором нашої зустрічі був однокласник Микола Фіщук, а сумлінним виконавцем практичної сторони цієї благородної ідеї став вчитель хімії Киянської школи Петро Тимофійович Корнійчук, і я — автор розповіді, — теж вніс посильну допомогу в загальну справу.
Відкрив святкову зустріч у співавторстві з вчителем П.Т.Корнійчуком випускник 1973 року М.П.Фіщук, мова якого стала для кожного з нас актуальним епіграфом життя. За його словами, Киянська школа зіграла важливу роль у формуванні майбутньої долі, спонукала на активну життєву позицію. Він висловив щиру подяку всім вчителям, які тоді нас вчили і левову частку данини вдячності спрямував присутньому на зустрічі вчителю П.Т.Корнійчуку. Саме Петро Тимофійович зумів прищепити велику і справжню любов до хімії та дати глибокі знання з цього предмета, а вже завдяки цьому обдарований випускник шляхом сумлінної праці зумів піднятися на потужну вершину успіху. Тепер Микола Фіщук — голова правління групи компанії «Фінеко», фондової компанії «Реєстратор-сервіс». Сфера діяльності колосальна, в якій він вже давно творчою працею заробив свій перший мозолястий мільйон. Буває, інші люди в такому становищі носа задирають, пихатими стають навіть при мізерних здобутках, а наш Микола, як колись в юності, так і тепер, залишився скромною, простою і доброю людиною, в якої слово не розминається з ділом. Тож подарував у хімічний кабінет Петра Тимофійовича найсучасніший комп’ютер, укомплектований і запрограмований на всі випадки шкільного життя. Честь і шана такому випускникові.
...Далі пішла довготривала і дуже цікава естафета сповідей, які уважно, толерантно і захоплено сприймалися, бо ніхто нікуди не поспішав, нікого не обмежували в часі. За тридцять п’ять років я ще ніколи у компаніях не зустрічав такого щирого, культурного, людяного і високопорядного спілкування, яке було на цій зустрічі.
Катерина Боровик мріяла стати лікарем, але стала психологом, проживає у Києві, зрозуміла, що треба вірити у Бога. Отже, віруючий психолог,— це важливий фахівець у проблемах формування християнської моралі та духовності. Слухаючи Катерину, пригадав шкільні роки. Це була доба богоборства і атеїстичного виховання, але жодного разу я не помітив від тодішніх вчителів богохульства чи атеїстичних переслідувань, хоча в інших школах за принесену в кишені крашанку по вчительських тягали, не кажучи вже про інше. Мабуть, киянські вчителі і тоді жили з Богом в серці, бо гарні риси моралі і культури нам прищеплювали.
Василь Савчук проживає на Волині, має гарну родину, працює техніком-механіком. А Валентина Денисовець дуже рада, що зібралися на зустріч, тільки шкода, що не всі прибули. Вона проживає у Новограді-Волинському; здобула професію товарознавця, але працює продавцем магазину №24. Мабуть, кожен вдячний покупець зберігає в душі теплу посмішку і щирий погляд ввічливої продавщиці Валі.
Щиро раділа зустрічі і Валентина Романюк, бо давно не бачила однокласників. Проживає в Киянці, хоч жити в селі не легко; працює в бібліотеці. Звичайно, в час, коли діти тягнуться до дивотворних мобілок, комп’ютерів, телевізорів, різної техніки, важко прилучити до читання книг, але вона старається, щоб молодь читала і черпала світлу мудрість із книг, а не з жорстокого буття.
На Малинщині проживає Валентина Ганношина. Має професію економіста, але працює бухгалтером. Нічого у Валі не змінилося в душі: така ж скромна, тиха, ввічлива людина, як і в шкільні роки.
Глибоко філософською була сповідь Ніни Захарчук, яка проживає в місті Баранівка. Вона мужньо формувала свою долю, бо чимало випробувань було в житті. Найбільшим багатством вважає здоров’я. І з цим погоджуєшся, як і з думкою про те, що не посада красить людину. Ніна працює в пенсійному фонді і прагне вкласти свою душу в кожну людину. І це їй вдається, бо вона любить свою роботу.
Олександр Целіщев проживає в омріяній Одесі. Мріяв плавати. Закінчив «мореходку», служив на підводному човні, працював докером, травмувався. Тепер — охоронець офісу. Гарну думку Саша висловив про те, що всі в нашому класі стали чудовими людьми. Нема серед нас ні алкоголіків, ні бомжів, ні інших люмпенів. І це правда.
Ольга Лібега проживає на Рівненщині, займається бізнесом. Вона висловила низку побажань, які обов’язково збудуться, бо Оля має добре серце і щиру душу.
Ніна Андрушко проживає теж у Баранівці, працює бухгалтером у лісгоспі. Якби життя повторилося спочатку, то багато чого зробила б по-іншому, і мала б кращі досягнення.
Петро Троцький зауважив, що дуже гарно вчитися не прагнув, але по життю пішов гідно і має певні здобутки. Коли проходить понад школою, то може з’явитися сльоза. Петро був посереднім учнем, але за його мисленням, судженням, мудрістю не кожен теперішній відмінник зрівняється.
І, нарешті, я — автор цих рядків, живу і працюю у нашому краї. На педагогічній ниві прагну засівати добре, вічне, розумне, але нелегко воно приживається в нашому середовищі, бо інші моральні цінності тепер фігурують у суспільстві. Те, чому нас тоді вчили, знаходило підтримку у житті, а тепер школа навчає одному, а життя — іншому.
...Під час зустрічі всі ми розмовляли по телефону з нашою класною мамою Лідією Іванівною Поповою, яка, на превелику радість, ще жива й здорова і ось-ось переступить вісімдесят шостий поріг своєї долі. Нас всіх вразила феноменальна пам’ять Лідії Іванівни. Про все і всіх вона чудово пам’ятає, навіть такі деталі, про які вже й ми забули, а вона — ні. Вона для нас була чудовою вчителькою, класним керівником і просто прекрасним другом, за що ми їй низько вклоняємося.
Під час зустрічі дехто з нас спілкувався по телефону з вчителем фізики Касяном Віталієм Олександровичем, який працював в Городницькій школі і є прекрасним фахівцем. Ми всі вдячні Ніні Григорівні Борисюк, Галині Семенівні і Василю Юхимовичу Мельникам, Олександру Лазаревичу Бармаку, Петру Тимофійовичу Корнійчуку, Софії Іванівні Черниш, Олексію Хомичу Марчуку, а пам’ять про директора школи Михайла Івановича Тимощука ніколи не згасне в наших серцях. Нас вчили чудові вчителі, і ми стали в житті гарними людьми, кожен по-своєму корисним суспільству. Ми взяли зі школи в життєву дорогу той багаж, який нам завжди був необхідним. Це — знання, вихованість, культуру, працелюбність, творчість і почуття високих моральних цінностей. Як нам сьогодні хочеться поділитися цим багажем з нашими нащадками, але вони чомусь прагнуть більше до чужинських тенденцій.
...Ми розходилися по домівках, коли вже сивобородий ранок, як повільний дідусь, неквапливо збирав вечірні дощові краплинки, щоб вмити ними своє світле чоло досвітку. Після короткого відпочинку ми відвідали кладовище, де спочивають вічним сном вчителі і наші незабутні однокласники, які, на превеликий жаль, передчасно пішли в небуття. Вічна їм пам’ять і квіти шани.
Хтозна, коли ще знову нас доля зведе, але цю щасливу зустріч ми ніколи не забудемо. Вона нас повернула у далеку нашу юність, у неповторні шкільні роки. Тож хай пощастить зустрітися знову.