У переповнений автобус утиснувся чоловік, одягнений у кролячу шапку-вушанку, в бушлат і у ватяні штани.
Пасажири одразу звернули на цього дивака увагу. На незвичайну його вдяганку, чималі габарити.
А хтось невдоволено проказав:
— Напер на себе одягала, наче морозу — за двадцять!
Чоловік цю репліку пропустив повз вуха. Розстібнув ширінку і запустив туди руку.
У кондуктора аж очі на лоба полізли. Не стрималася:
— Мужчина! Що це ви робите?!
«Мужчина» промовчав.
Кондуктор, не виходячи з дива, знову поцікавилася:
— Та що ви там шукаєте?!
— А ви не здогадуєтеся? — пробурмотів дивак.
— Дуже смутно, але здогадуюся.
— То в чом тоді дєло?
— «Дєло» в тому, що це автобус!
— Та ж не сліпий.
Десь попереду дратівливий жіночий голос зробив зауваження якомусь чоловікові:
— Ей, у кашкеті! Чим ви мене так підпираєте? Що там у вашій сумці? Каменюка чи що?
— Ні, — пробасив власник торби і додав: — Там кістки. Трупа.
Салон вмить завмер. Навіть дивак у бушлаті перестав ритися у своїх ватяних штанях.
А «кашкет» докинув:
— Трупа свині. Собакам везу.
Пасажири випустили затамований подих, від чого в автобусі стало вільніше. А та жінка, котрій муляла сумка, з докором зауважила:
— Ну ви даєте! Так і інфаркт можна схопити! Мабуть, із тих, малахольних…
— Це яких таких? — огризнувся власник свинячих кісток.
Відповідь не надійшла.
Проте, пролунало жіноче сопрано:
— Треба було б, усе-таки, перевірити, що то за кістки. Не автобус, а чортзна-що!
Зупинка. Ввійшло якесь здоровило. Причепилося до дивака в штанях:
— Посунься на півкіло!
— Не можу, — відказав той, не відриваючись од свого ­заняття.
— Чого? — поцікавився кремезняк, здивовано вирячаючись. — А що це він робить?! Стриптиз зараз буде?! Кльово! Прикольно! В автобусі ще не бачив!
Дивний дядько ще глибше загнав руку в штани. Та так, що його голова опинилась на плечі молодої жінки.
— Уг-ггг-гу-гу-у-у! — ту аж пересмикнуло, і вона почала продиратися всередину салону.
— А я його вже сьогодні бачила! — повідомила дамочка в капелюшку. — В аптеці. Не знаю, що він там брав, але теж дуже довго рився в своїх штанях. Усю чергу до нервового зриву довів. І аптекарку також. Вона все у нього питала: «То який у вас розмір?». А цей: «Не знаю. Не знаю. Помірять треба». Біс його знає, що воно там міряло, але якийсь пакунок таки узяло. Маніяк! Як пить дать! Он у Києві, чула, завівся один…
— А до чого тут столиця? — хтось спитав. — Вона ж за триста кеме звідси!
— А вони, гади, де хочеш їздять! Треба в міліцію дзвонить!
Від цих слів у дивака аж штани спали.
Кондуктор же нервово вичавила:
— Ні, я зараз здурію!
— Все, знайшов, — раптом спокійно озвався дивак, видобуваючи гроші на проїзд із других штанів, що були під ватяними. Потім у тому ж тоні додав: — У Києві я зроду не був, а в аптеці пасок спеціальний для спини купував. Проблеми у мене з нею. Ось так, пані і панове. А то: що шукає? Що шукає? Прилипли до моїх штанів, як той реп’ях…
У салоні автобуса вмить настала мертва тиша.
А здоров’як, від такого повороту подій, скривився, закопилив губу. Дуже вже він засмутився: видовища не вийшло.