Хоча за календарем вже весна, погода поки зимова. Голі гілки дерев у крижаних покривалах ніби мліють від задоволення на сонці, а зверху, на крони, порощить сухий сніг, намагаючись розвіяти яскраве сонячне світло.
Але весна все одно прийде. Ще день, та й ще один, і вона увірветься сюди і заволодіє всім навколо. Так само настане і нове століття. Мине рік та й ще один, і почнеться відлік нового, двадцятого століття, котре буде, напевно, зовсім несхожим на те, що уходить — бурхливим, сліпуче-яскравим.
Лариса стояла біля вікна вагона в радісному хвилюванні. Варшавський поїзд несе її вже по волинських просторах. Ближче до батьків, до колиски дитинства. М'який вітер завіює блискучими сніжинками шалений біг телеграфних стовпів і голих дерев навколо засніжених солом'яних дахів, що лежать на милих серцю, рідних біленьких хатинах, немов насунуті на голови шапки. На душі теплішає. Її охопила така щемлива, солодка туга, що вона б заспівала, якби була тут одна.
Але за її спиною сидить єдиний сусід, з котрим вона ще не обмовилася ні словом. Схилившись над книгою, він бурмоче щось про себе, ніби молиться.
Учора ввечері, коли вони сіли в потяг у Варшаві, вона почала його розглядати в тьмяному світлі сальної свічки запиленого ліхтаря, що висів над дверима. Побачила лише вузьку смужку вусів і тонкий ніс. Перш, ніж вона спробувала з ним заговорити, він виліз на верхню полицю і накрився чимось з головою.
Вранці, коли вона прокинулася, сусід вже сидів за столиком і, підперши голову обома руками, розгойдувався над розгорнутою книгою. Приховуючи посмішку, вона сказала: «Добрий ранок». Він подивився на неї з таким подивом, ніби почув щось надзвичайно незвичне. Пробурмотівши щось крізь зуби, знову опустив голову і занурився в читання.
Лариса встигла розгледіти великі світлі очі, дуже високий лоб, виснажене обличчя, палаючі підозрілим рум'янцем щоки, борідку, що ледь пробивалася на впертому підборідді. З-під сірої хутряної шапки з обох сторін вибивалися чорні кучеряві пейси, які звисали майже до мочок вух.
Тепер, стоячи біля вікна, вона час від часу кидає на нього погляд. Одягнений він бідно, по-містечковому: старомодне пальтечко з вузьким оксамитовим комірцем, з-під якого визирає блякло-блакитний шарф, обгорнутий декілька разів навколо шиї. На ногах — старі валянки, потерті, викривлені. І в такому вигляді він їде з великої красуні-Варшави? ... Мабуть, це його мало хвилює. Погляд його, як і раніше, прикутий до маленьких сторінок книги, які він часто перегортає, відчуваючи непереборну тягу. Що ж приносить йому таку насолоду? Ні, вона помилилася. Це не молитовник. Молитви, які завдяки щоденному вживанню знають напам'ять, такого захоплення не викликають.
Лариса намагається вловити якесь слово, хоча б звук з того, що він мимрить весь час із таким натхненням. Їй невідомо, чи зрозуміє вона цю мову. І раптом ... о диво! Вона явно розрізняла ритм звуків і раптом почула цілу римовану строфу, яка щойно вирвалася у нього цілком. Та це ж поезія! Він читає Гейне! Німецькою мовою ... «Атта Троль».
Вона з нетерпінням чекає ще кількох слів, які він ледве вимовляє, і з сяючим обличчям голосно читає напам'ять продовження поеми.
Молодий чоловік підвів голову, очі його спалахнули. Як легко і сміливо читає дівчина, що стоїть біля вікна, строфу за строфою, до останнього рядка, цей чудовий уривок з поезії великого Гейне! Він був упевнений, що дівчина ця з Німеччини, але коли вона заговорила з ним простонародною українською мовою, просто розгубився, не міг отямитися від великого здивування. На її запитання він відповідав скупо, односкладово. Все ж незабаром вона дізналася, що обидва вони родом з одного міста — Новограда-Волинського, яке називають також Звягелем, що звуть його Мордхе і що їздив він до Варшави до лікаря. Їй вже не треба було питати, що з ним. Зблизька можна відразу здогадатися, що він, як і вона, страждає огидно-жахливою хворобою — сухотою. З його коротких відповідей їй стало відомо, що він небезпечно хворий на туберкульоз горла. Але вона не може від нього домогтися відповіді на запитання, чим же він все-таки займається. З його слів було ясно, що він — син різника. Його батька, Шимона, знає весь Звягель. Значить, він теж різник, як і його батько? Занадто ніжний він для такого ремесла. А може рабин? Але тоді він би не читав з таким задоволенням Гейне, та ще в оригіналі. Він розповідає, що сам, без чиєїсь допомоги, вивчив мову. Розмовляє він соковитою, чистою українською мовою. Вона висловлює своє здивування і дуже хвалить його. Рідко буває, щоб хтось із містечкових так добре балакав справжньою народною мовою. Обличчя його осяває посмішкою. Коли він був маленьким хлопчиком, його родина переїхала в сусіднє село. Там майже до дев'яти років він проводив час серед селянських дітлахів.
«Так хто ж він за професією? — міркувала Лариса. — Для торговця одягнений занадто бідно. А може він ремісник?..» Вона розглядає його тонкі ніжні руки, хворобливе обличчя. Ні, нехай він сам скаже, чим займається. Вона чіпляється до нього з розпитуваннями. Він довго вагався, червонів, намагався ухилитися від відповіді, сидів, похнюпивши голову, і, нарешті, зніяковіло зізнався: як і Генріх Гейне (Мордхе вказав на збірку віршів, яку не випускав з рук), він — літератор, але пише не вірші, а оповідання. Хоча вірші читає з великим задоволенням. Йому подобається їхня благозвучність, крилатість слів, ніби це мова ангелів.
Лариса весело розсміялася. Вона хотіла сказати йому, що Гейне писав не лише вірші. Невже він не знає про таке незакінчене, на жаль, оповідання Гейне, як «Рабин Бахрах»? Їй теж хотілося розкрити перед ним свою таємницю. У такому випадку довелося б його перебивати, а він саме почав так захоплено розповідати про Варшаву, про зустріч з великим єврейським письменником Перецем і редактором Нохемом Соколовим. Обидва виявили його літературний талант і обіцяли надрукувати його оповідання. Він міг би залишитися там, у Варшаві, але лікарі застерігали: якщо він не поїде лікуватися ... Свіже повітря йому життєво необхідне. Найкраще для нього — запах хвої славутських соснових лісів. Особливо зараз, коли наближається весна ... Наче злякавшись своєї надмірної балакучості, він замовк. Вона схилилась над валізкою, вийняла звідти і простягнула йому свою першу збірку віршів, єдину, яку мала при собі. Він прочитав вголос, по складах назву книги: «На крилах пісень», а зверху літературне ім'я поетеси: Леся Українка. Проте Лариса не зізналася йому відразу, що є автором книги. Їй хотілося побачити, яке безпосереднє враження справлять на цю людину її ранні вірші.
Таке враження, що він до них досить байдужий, сприймає прохолодно. Їй здалося, що він, ще не дочитавши до кінця один із віршів, недбало перегортав наступні сторінки. А тепер зупинився на меншому за розміром вірші і читав його пошепки, ледь ворушачи губами, мабуть, неохоче, ніби не відчував жодного смаку. Вона пропонує йому прочитати вголос останню строфу, щоб він прислухався до ритму цих рядків. Що це йому нагадує? Він почервонів до самих вух, простягнув їй відкриту книгу, але незабаром узяв знову, виправдовуючись: ще кілька місяців тому не знав жодної літери на цій мові. Перша книга, яку показав йому один з друзів, Горніпальський, — «Енеїда» Котляревського. А поки читає він як дитина, по складах. Щоб переконати її, він прочитав кілька рядків із книги, вимовляв дуже нерівно.
У Лариси ніби камінь з души звалився. Підбадьорившись, вона взяла у нього книгу, хотіла знайти вірші, які досі вважала найкращими з написаних нею, але, не встигнувши на чомусь зупинитися, почала читати напам'ять, наче з книги, строфи найулюбленішого свого поета — Шевченка. Вона бачила, як завмер він з розкритим ротом, приголомшений, вбираючи у себе звуки поезії. Мабуть, до нього доходять найтонші мовні нюанси. Вона бачить, що, незважаючи на уявну відчуженість, при кожному образному виразі він спалахує, а очі його горять від захоплення. Це ще більше залучило її в гру. З азартом читає вона вірші один за одним, не відриваючи очей від розкритої книги, ніби саме звідти так душевно зачитувала ці співучі рядки.
Але вона швидко втомилася. Серце закалатало швидше, виник біль у скронях. Вона заплющила очі. Він сидів мовчки, розгублений, як людина не від світу цього, нібито продовжував слухати попередні звуки. І раптом у нього наче вирвалося:
— Ні, це не вірші. Це щось більше, ніж поезія. Це сама душа ... живе серце народу ... яке тремтить ... і страждає, і радіє ...
Пізніше у себе вдома, в Колодяжному, Лариса розповідала про це батькам і гостям, котрі сиділи за столом. Вона говорила, що готова була тоді його обійняти і розцілувати. Але він такий сором'язливий, несміливий. Обличчя його швидко наливається фарбою, і він губиться ...
— Як багата наша Волинь талантами і скільки з них пропадають марно, — зітхнув батько Лариси, Петро Антонович. — Не знаю, який він письменник і чи письменник взагалі, але, за твоєю розповіддю, щоб простий, бідний містечковий хлопець, вперше почувши, так глибоко сприймав нашого великого поета ...
— Ні, стосовно сміливості я не права, — в куточках рота Лариси заграла посмішка, у карих очах загорілися веселі вогники. — Коли треба, він виявляв відвагу і впертість ... — і вона починає переповідати гостям про те, як він став нареченим.
Батьки, побачивши, що син зійшов з прямого шляху, перестав молитися, закинув релігійну літературу, вирішили його оженити. Можливо, це допоможе. Він знову стане людиною: дружина, сім'я змусять його взятися за розум. Знайшли йому в Коростишеві наречену того ж стану і походження, дочку різника. Сина не питали. Без нього, всупереч його волі, поїхали укладати заручини. Він розумів, що після цього пропаде: навічно буде прив'язаний до дружини, яку навіть в очі не бачив. Пустився доганяти батьків. Між Звягелем і Коростишевом чимала відстань. Добрі друзі порадили йому:
— Вони виїхали на візнику, а ти їдь потягом до Житомира. Звідти у тебе буде час навіть йти пішки.
Він був упевнений, що спізнився. Було вже темно, коли йому насилу вдалося знайти готель, в якому зупинилися рідні. Довідавшись, що свати поки що домовляються про посаг, він швидко пішов шукати будинок нареченої, в якому мають відбутися заручини. Наречена повинна бути там зараз одна, принаймні, без батьків. У разі необхідності, він викличе її з дому, щоб поговорити віч-на-віч. Це йому вдалося. Вона вийшла до нього, загорнувшись у велику шаль, котру притримувала обома руками, так що обличчя майже не було видно. Він одразу накинувся на неї:
— Я — Мордхе, син звягельського різника. Нас хочуть одружити. Мені це не потрібно. Я не хочу бути нареченим. Ти теж не хочеш. Стій на своєму і не давай себе посватати. А якщо ні, тоді пошкодуєш. Так і знай! Я — виродок, безбожник, якого проклинають, їм свинину. Буду тебе бити. Чуєш? Я втечу в перший тиждень після весілля ... Ти в мене залишишся солом'яною вдовою ...
Вона вибухнула сміхом, шаль розгорнулася. Він побачив її відкрите обличчя і був вражений: такої краси в житті ще не бачив!
— Я ж знаю його, — весело засміялася Лариса під час розповіді, — і уявляю, який у нього був вираз обличчя, коли він відступив, став просити вибачення, умовляти її, благати. Тим часом з будинку вийшли подивитися, з ким вона так довго балакає. Не можна їй признаватися, що вона розмовляла з нареченим. Інакше її батьки пошкодували б про сватання. Віддавати доньку за такого дикуна? І його батьки не повинні знати, що він зараз знаходиться тут, у містечку, що біг як божевільний, щоб поглянути на наречену перед заручинами. Він, бідолаха, змушений був переховуватися. Не можна, щоб хтось побачив його тут вночі, коли сватали за нього суджену, яка йому якраз дуже сподобалася.
У ту пронизливо-холодну, темну осінню ніч йому довелося блукати на самоті по чужих вулицях. Не можна було зайти зігрітися в чийсь будинок або молитовню, щоб ніхто не здогадався, хто він такий, і щоб про це не розпашталакали по всьому містечку. Годинами він блукав і з нетерпінням чекав наближення світанку, щоб йти назад до Житомира. На світанку полляв холодний дощ. Однак, незважаючи на втому і озноб після безсонної ночі, він йшов і щось наспівував собі. Колючий холод і вогкість його ніби не торкались. Йому не було незручно перед проїжджими та пішоходами. Тут, на вільному широкому шляху, далеко від містечкових, котрі дивились би на нього як на божевільного, йому хотілося оспівати свою радість, своє щастя. Він ще такий молодий і так любить світ, життя, природу, все навколо, небо, навіть нинішнє, темне похмуре небо. А головне — дівчина, котра цієї ночі стала його нареченою, дуже йому сподобалася. Ішов він бадьорим впевненим кроком, а додому повернувся захриплим, з високою температурою.
— Це ж Файєрберг, Мордхе Файєрберг! Хто не знає його в нас у Звягелі? — ніби прокинувся від сну звягельський шляхтич Свентицький. — Це — богохульник, єретик. Йому ще не було й п'ятнадцяти років, коли він прославився на весь Звягель тим, що пішов один ночувати на цвинтар. Тим самим хотів довести, що не боїться мерців і не вірить у те, що вони встають вночі з могил і йдуть молитися у Холодну синагогу. За це їхній бог покарав його, невіруючого, і з того часу він почав хворіти ...

Через кілька днів після приїзду Лариси з Варшави, у звичайний будній день першої половини березня, в будинку Косачів було гамірно, наче у переддень свята. Мати Лариси і прислуга поралися в кухні біля печі, займалися прибиранням кімнат. Петро Антонович Косач, батько, знаходився на подвір'ї. Він послав за кимось запряжену бричку і просив кучера їхати не зволікаючи, тому що сьогодні в нього буде ще одне доручення. Лариса сьогодні теж встала раніше звичайного. Вона вийшла у подвір'я і зазирнула до стайні. Буланий, її улюбленець, стояв біля стійла. Вона почала шукати молодого конюха Прокопа, якого не було на місці. Він допомагав переносити великий стіл з їдальні в зал. Вона хоче послати його верхи на коні в Рогачів за доктором Торговцем. Почувши слово «доктор», батьки злякалися:
— Що сталося, Лариса? Тобі недобре?
— Ні, не хвилюйтеся. Просто я хочу, щоб доктор обов'язково був сьогодні.
Мама Лариси, письменниця Олена Пчілка, зрозуміла, що дочка щось задумала, але вдаватися в подробиці не мала часу. Нелегко влаштовувати такі інтимні зустрічі у вузькому колі, на яких потрібно бути дуже обережним. Хоча з'їжджаються лише найбільш перевірені і близькі люди з навколишніх сіл — ті, хто люблять мову, поета, його вірші — народу збереться чимало.
У них вже увійшло в традицію з року в рік у день народження Шевченка і в переддень річниці його смерті, яка випадає на другий день, збиратися за накритим столом, декламувати поезію і співати пісні на його вірші. Минулого року, коли Лариса була в Києві, засиділися до самого світанку.
— Ти знаєш, Ларисе? Яругський батюшка знав його особисто. Не знаю, чи прийде він сьогодні знову. Адже він такий старий ... Але минулого року дуже багато розповідав, з такими цікавими подробицями ...
Лариса знає про це. Вона читала батьківські записи. Він дослівно записав все, що батюшка розповідав своєю попівською, єлейно-церковною мовою, такою чужою і далекою від народної мови Шевченка.
Розмірковуючи таким чином, вона згадує свій переклад брошури Дікштейна «Хто з чого живе». Чи досить популярно вона перекладена? Адже її повинні читати прості люди. Скільком доведеться задовольнятися лише слуханням прочитаного? Ось тому вона хоче обов'язково побачитися сьогодні з доктором. Цю марксистську брошуру вона таємно привезла з Варшави. Доктор спочатку зрадів, але швидко розчарувався: адже брошура на польській мові. Який толк з неї? Його вихованець, юний Новомайський, керівник робітничого гуртка на Рогачівській папірні, не знає жодного слова польською мовою. В іншому гуртку, в Баранівці, на фаянсовому заводі Гріпарі, хоч і є декілька поляків, вони не вміють читати. Лариса засмучена. Її ж просили привезти цю брошуру на ідиш ...
— Це було б непогано, — доктор не відкидав цю ідею, — але вона потрібна і для робітників-неєвреїв.
Поки що вони вирішили, що вона сяде і терміново, за декілька днів, перекладе брошуру на мову більшості робітників Волині — українську. Вчора пізно ввечері вона завершила роботу і хотіла б вже знати, що скаже доктор, яке враження справить брошура на робітників, чи дійде до них сама суть, соціальний зміст ... Якщо так, вона віддасть брошуру до друку, як тільки приїде до Києва, бодай за свій рахунок, коли не знайдеться видавець. І навіть нелегально в разі потреби. Вона просила доктора привезти з собою молодого агітатора, Новомайського, з яким хотіла познайомитися. Нехай він візьме її з собою коли-небудь на сходку робітничого гуртка. Вона поїде з ним, куди він тільки захоче: у Рогачів, Кам'яний Брід, навіть у далеку Баранівку до робітників фабрики Гріпарі.
Лариса була незадоволена, коли через декілька годин з Рогачева приїхали без доктора його молодша сестра Ольга і той самий Новомайський. Ольгу вона знала добре, а Новомайського бачить вперше. Чи захоче він вести з нею розмову на цю тему? Вона прийняла їх як найближчих друзів і познайомила з прибулими гостями. У метушні, коли мали сідати за стіл, на незнайому молоду пару, яку бачили тут вперше, особливої уваги не звертали. Для багатьох гостей було досить, що та сяюча золотоволоса дівчина — рідна сестра доктора. Доктора знали у всій окрузі як милу, дуже порядну людину, яка любить простий народ і завжди виконує свої обов'язки, незалежно від того, заплатить пацієнт чи обмежиться словесною вдячністю. Повідомлення симпатичної блондинки про те, що її брат приїде сьогодні пізніше, було сприйняте з великим задоволенням. Йому довелося завернути до тяжко хворого в Смолдирів. Звідти він поїде до Кикови, після чого прибуде сюди.
Коли доктор приїхав, почало вже сутеніти. В сіни він увійшов промоклий наскрізь. Важкі краплі падали з брезентової накидки на вощену підлогу. Лариса, вийшовши йому назустріч зі свічкою в руці, швидко поставила підсвічник і допомагала доктору зняти обважнілий верхній одяг. Після того, як він помився, вона повела його до себе в кімнату, де йому подали гарячий чай.
Столи у залі були вже прибрані. Люди щільно розсаджувалися навколо великої лампи-блискавки, що висіла на стіні в кутку кімнати. На чолі маленького круглого столика сидів Петро Антонович і, одягнувши окуляри, гортав «Чигиринський Кобзар» в оксамитовій червоній палітурці, видання 1844 року.
Ольга нетерпляче чекала, коли почнеться читання. Вона сама любить декламувати, багато віршів з цієї книги знає напам'ять. Щоправда, тут сидять люди, котрі вміють не тільки читати чужі вірші, але й складати свої. Ольга читала все, що написала господиня цього будинку, Олена Пчілка, і сама Лариса ... Лесині полум'яні вірші ... Як тільки з'являється десь у друку вірш Лесі, Ольга вже знає про це. Чому так довго затримуються Лариса і брат? Новомайський, напевно, теж там, у Лариси. Ольга не помітила, як він її тут залишив одну ... Навіть не вибачився.
У просторому залі стояв напівморок, і в тиші, наче в порожньому приміщенні, неслися гучні відточені строфи поеми «Сон». Ользі здавалося, що лампа тоне в металевому звуці кожного вимовленого слова. Вона не помітила, як увійшли її брат, Лариса і Новомайський. Ольга ухилилася від ніжного обережного дотику Новомайського до її оголеної потилиці. Мабуть, він продовжував стояти за її спиною, хоча біля Лариси стояв вільний стілець. У залі було ще кілька вільних місць, але здавалося, що кожен готовий поступитися місцем іншому, і відчував себе набагато зручніше, стоячи так урочисто й шанобливо опустивши голови, наче під час молитви.
На вулиці періщить злива. Її чутно крізь зачинені віконниці, по яких стукають важкі дощові краплі, особливо виразно під час коротких пауз між віршами. Змінюються читці. Жінка середніх років, далека родичка господині, задушевним голосом починає читати «Катерину». Вона читає з книги, але здається, що слова виходять звідкись зсередини, з глибини власної душі. Часто підводячи голову від книги, жінка заплющує очі і закінчує строфу наспівом сліпого лірника. Раптом вона замовкла. Хтось стукає. Лунає приглушений голос соцького:
— Відкривайте! До вас у гості напрошуються якісь хлопці.
Спокій порушено. Лариса і слідом за нею Петро Антонович попрямували до зовнішніх дверей. Хтось кричав ззаду:
— Не пускайте цього п'яницю. Йому б тільки горілку пити і займатися доносами.
— Я впевнений, що він стояв за вікном, — сказав інший.
Стурбовані люди піднялися з місць. Новомайський переглянувся з лікарем, і вони вийшли з кімнати. Слідом за ними швидко зникли господиня будинку і кілька гостей. Але страх був даремним. Лариса клопоталася в сінях навколо новоприбулих, змучених, промоклих, умитих дощем і гнаних вітром. Вона ніяк не може надивуватися: як наважуються вирушати у дорогу в таку погоду та ще й у таку далину?
Хлопці виправдовуються. Коли вони вийшли з дому, небо було майже безхмарним. Тільки дув легкий вітерець. Та й не так вже це далеко від села Цмовки.
— І всю дорогу ви йшли пішки? — дивувався Петро Антонович. — Ви ж хворі, Мордхе, повинні стежити за собою.
— Тому я й переїхав до Цмовки, до друга Горніпальського, — сказав розпалений Мордхе, вказуючи на свого друга. — У нього я на всьому готовому. Купаюся в молоці і меді. А ось стосовно духовної їжі ... — Мордхе розгублено посміхався, — з цим трохи не так, як хотілося б, набагато скромніше. Я згадав ... Ви мені обіцяли ... подарувати «Кобзаря» ... Читаю я вже набагато краще, — він по-дитячому збентежено виправдовувався перед Ларисою, — і прочитав, напевно, з десяток книжок російською та українською.
Гостям у залі хтось приніс новину: хлопець йшов пішки за «Кобзарем», подолав більше п'ятнадцяти верст, хворий, в таку погоду.
Люди пішли подивитися на хлопця. Доктор Торговець, побачивши Мордхе, був у нестямі:
— Ех, братику, ти палаєш, як кущ терновий ... Такі пацієнти, як ти, у мене лежать в ліжку. А ти ... Я ж тебе вчив, як себе поводити.
Він відкликав Ларису в бік:
— Треба його роздягнути і покласти в ліжко. У нього сильний жар.
Через кілька годин усі заспокоїлися. Мордхе лежав в окремій кімнаті з пухирем з льодом на голові і дрімав. Його друг, Горніпальський, весь час сидів поруч. Коли хворий заснув, Горніпальський прикрутив гніт, залишивши лише тліючий вогник, тихенько вийшов з кімнати і повернувся у зал. Там ще лунали вірші. Цього разу читала Лариса. Її слабкий, але виразний голос, її задушевне читання зігрівали душу і пестили слух. Всі сиділи як зачаровані. Ніхто не помітив, як біля дверей зупинився у своєму ще непросохлому одязі і чужих капцях на босу ногу Мордхе Файєрберг, з подивом поглинаючи кожне слово.

Ще два роки прожив Мордхе Файєрберг. Він не дожив до двадцятого століття. В останні роки життя до нього прийшло творче натхнення. Тоненька збірка оповідань, що залишилася після його смерті, займає почесне місце в літературі Росії давньоєврейською мовою.
Молодий хлопчина Новомайський, котрий керував у той час робітничими гуртками на фабриках в околицях Новограда-Волинського, в тридцятих роках нашого століття приїжджав до Москви зі Сполучених Штатів. Тоді його вже звали Ольгін — літературний псевдонім від імені сестри доктора Торговця, Ольги, в пам'ять про їхнє нещасливе кохання. Прибув він як видний діяч американської компартії, перший редактор нью-йоркської прогресивної газети «Моргн-фрайґайт».
Саме тоді моя мати, чия молодість проходила в оточенні тих людей, розповідала мені про все це і ще декілька епізодів, пов'язаних з іменами Тараса Шевченка, Лесі Українки, Мордхе Файєрберга і Мойше Ольгіна.