Висіла собі в коморі в’язочка бубликів. Усі бублики, як один, були з найкращої пшениці, всі солодкі, ще й із маком. Висіли вони вкупці, дружно, не сварилися. Та одного разу їм стало тісно, стали штовхатись і побачили, що вони різні: ті п’ятеро — овальні, як нулі, а ті восьмеро схожі на квасолю, ті рум’яніші, а ті — біліші, ті товсті, мабуть, краще висходили, а в тих маку більше. Як зчинили тоді суперечку ­бублики! Сварилися, сварилися, поки не почали тягнутися в різні сторони: рум’яні — в одну, товсті — в другу, білі — в третю. Аж тут нитка і розірвалась… І порозлітались бублики хто-куди по підлозі. А мишам тільки того й треба — зачули поживу, повилазили і поїли їх.
Мораль. От так і люди: якби були дружними, то б і жили тихо і щасливо, а тільки починають сваритися, — зразу все шкереберть. Тим більше, що незлагоджену громаду дуже легко перемогти будь-якому ворогові, адже в розбраті — слабкість, а в єдності — сила.