Вісімнадцятирічна Марина кричала не своїм голосом:
— Що ж ти коїш, скотино?! — а відтак накинулася на Сергія з кулаками. — Сволото! Тиран! Я тобі цього ніколи не вибачу!
Ударом тильною стороною долоні в обличчя чоловік збив дівчину з ніг. Поки вона приходила до тями, він нахилився над бездиханним тілом її матері. Впевнившись, що пульсу немає, Сергій хижо подивився на її дочку.
З його погляду Марина зрозуміла, що живою їй звідси не вийти.
Сергій миттю підскочив до неї і, захопивши ліктьовим ­суглобом шию, закрив ніс і рот дівчини іншою рукою…
НЕЗВАНИЙ ГІСТЬ
Сергій вийшов на волю, але у своє село їхати не захотів.
«Провідаю я спочатку свою стару знайому Оленку», — подумав він.
Олена жила з повнолітньою дочкою. Чоловік десь завіявся. Тож, Сергій практично з колонії поїхав до знайомої.
Олена зраділа приїзду незваного гостя.
— Дивися. Це мій давній знайомий — Сергій. Йому тридцять сім років. Він у нас поживе з тиждень. Буде кому нас забавляти! — не без гордощів розповіла вона про приїзд колишнього зека сусідці Світлані.
Щоби відзначити зустріч, Олена поставила на стіл дві пляшки горілки і «шампусик», а Сергій побіг по закуску. Через півгодини він повернувся з готовими салатами і сиром.
Почалася гулянка.
— Ну, не заважатиму вам. У мене ще стільки справ, — спробувала інтелігентно піти Світлана.
— А може, до столу? — запропонувала Олена
— Ти ж знаєш: я горілку не п’ю, — відвертілася сусідка і ступила до дверей.
— Справа твоя!
Ближче до вечора додому прийшла дочка Марина.
— Мамо, я вдома! — крикнула вона з порогу.
— Доцю, познайомся: це — Сергій. Він у нас трохи поживе.
Дівчина з недовір’ям подивилася на невисокого, міцнуватого, пошарпаного з вигляду чоловіка з численними татуюваннями на руках.
— Гаразд, я спати. Дуже втомилася, — швидко проговорила дівчина і пішла до себе в кімнату.
А застілля продовжувалось.
— Чим ти тепер плануєш займатися? — розпитувала гостя господарка.
— Ой, Оленко, не знаю ще. Дай ти мені хоч віддихатися, — відказав Сергій і потягнувся до пляшки. — Ну, ще по одній?
— Та давай!
Випивши, жінка продовжила напосідати на співбесідника:
— Роботу ти хоча збираєшся шукати?
— Звичайно, звичайно, — і на цих словах він змінився на обличчі. — От козли! Півтора року їм п’яту частину зарплати відстьобував!
У пориві емоцій Сергій зі всієї сили гахнув кулаком по столу.
— Тихо ти. Чого розбушувався? — Олена приклала палець до губ. — Дочку розбудеш. А яка зараз година?
— Половина першого.
— Ого. Давай-но вже спати.
— А водяру допить? — здивувався Сергій, киваючи на пляшку, в якій лишалося грамів сто-сто п’ятдесят.
— Завтра, — твердо відповіла Олена.
— Лади, переконала!
НЕЛЮД
Сергій проснувся перший. Його тіпало. Підвівшись із ліжка, він побіг на кухню.
— Куди ж ця стерва поділа пляшку?! — репетував він, розкидаючи каструлі.
— Припини кричати в моєму домі! — почув він суворий голос у себе за спиною.
— Якщо я зараз не похмелюся, то здохну! Куди ти поділа пляшку? Відповідай, стерво! — заревів він.
— Що-о?! А ну забирайся з мого дому, негіднику!
У цю мить Оленине обличчя здалося Сергію таким ненависним, що йому страшенно захотілося його перетворити на криваве місиво. Кулаки мимовільно стиснулися. Сергій більше не міг себе стримувати.
— Отримуй, стерво! — заревів він не своїм голосом і зі всієї сили заліпив їй в обличчя.
Заточившись, Олена відчула, як з носа бризнула кров.
Другий удар вона отримала в підборіддя, третій — у шию. Для впевненості агресор саданув ще кілька разів, поки жінка не впала на підлогу.
У цю мить Сергій помітив у коридорі Марину. Дівчина із жахом спостерігала за тим, що відбувається. У наступну секунду накинулася на колишнього зека. В неї почалася істерика.
— Відвали, дурепо! — процідив Сергій крізь зуби, тріснувши Марину по обличчю.
Дівчина полетіла на підлогу, а чолов’яга перевів погляд на її матір. Жінка лежала нерухомо. Думки шалено крутилися в його голові.
«Не дихає. Очевидно удар по шиї був смертельним. Вона задихнулася. Значить, я тепер… убивця!» — осінило Сергія.
Його погляд мимоволі зустрівся з поглядом Марини. Дівчина миттєво зрозуміла, що зараз буде…
Сергій шулікою підлетів до неї і мертвою хваткою затиснув ліктем шию. Долонею другої руки він закрив Марині рот і ніс. Дівчина виривалася зі всіх сих, однак не могла справитися із дорослим чоловіком. Сергій дужче натиснув долонею їй на обличчя і так тримав, доки Марина не затихла. Він розтиснув обійми, і бездиханне тіло рухнуло на підлогу.
ПОХМУРИЙ РАНОК
Розпалений мозок убивці міркував, що чинити далі.
«Потрібно замаскувати трупи і чимшвидше уносити ноги!» — прийшла в голову рятівна думка.
Перетягнувши тіла в кімнату, він уклав матір і дочку на диван і накрив ковдрою.
Несподівано пролунав дзвоник у двері. Сергія пересмикнуло. Він подивився на годинник: восьма ранку.
«Кого ж принесло в таку рань?!» — розізлився Сергій.
Дзвінок не замовкав. Навпаки, ставав більш настирливішим. Сергій присів на четвереньки за диваном і причаївся.
— Вали звідси! — сказав він про себе.
Раптом все затихло. Глибоко зітхнувши, вбивця почав нишпорити по квартирі. В очі кинувся Маринин мобільник.
«Нічогенька труба. Знадобиться», — зрадів Сергій, узяв телефон до рук і тут-таки від несподіванки ледь не випустив його з рук.
— Оленко, це я, — Світлана. Відчини. Я знаю, що ти вдома. Мені потрібні ключі від сараю, — з вулиці крикнула сусідка і постукала в шибку.
Вона повернулася до дверей і завзялася знову дзвонити.
Сергієві нерви не витримали: від відчинив їй двері.
— Овва! Сергій? А де Оленка? — почала цікавитися Світлана, намагаючись зазирнути до квартири.
— Ми це, вчора перебрали. Вона зараз непідйомна.
— А з нею все нормально? В неї, часом, тиск не скочив?
— Та ніби ні.
— Подай мені он ті ключі, що висять на стінці. Вони від мого сараю.
Він зняв ключі і тремтячою рукою протягнув їх сусідці.
— Оленко, як ти? Я ключі взяла! — крикнула жінка в темряву, зробивши крок у напрямку кімнати.
— Тихіше ти! — ступив до неї Сергій. — Розбудиш же.
— Гаразд, тоді піду я.
СУСІДИ
Світлана таки запідозрила щось недобре. Вона ще неодноразово стукала в двері сусідки і дзвонила їй на мобільний, але телефон не відповідав. Наступного дня вона підійшла до її вікна, біля якого вже зібралися інші жінки.
— Ти Олену не бачила? — спитала у Світлани одна із них. — Другий день не з’являється. Хвилюємося ми. Зараз Петро прийде. Він допоможе потрапити до будинку.
Просунувши руку через кватирку, Петро дістав ключі, котрі висіли в кухні на стінці, і сусіди потрапили до квартири.
— Оленко, ти вдома? — крикнула з порогу Світлана, підходячи до дивану.
— Оленко, Марино, підводьтеся! — жінка доторкнулася до дівчачої руки і тут-таки із жахом відскочила.
— Вони мертві…
Цього ж дня Марину розшукувала і її сестра, Тетяна. Дівчина вже одружилася, тому не проживала разом із родичами. Їй довелося кілька разів набрати знайомий номер, поки хтось відповів.
— Алло! — промовив незнайомий чоловічий голос.
— Хто це? Де Марина?
— Це Сергій. Вона з мамою поїхала відпочивати, — додав він і перервав розмову.

Протягом доби Сергія затримали. Наступного дня він у всьому зізнався. Оскільки, згідно з висновками медиків, обвинувачений у момент скоєння злочину був цілковито осудним і усвідомлював тягар наслідків свого нелюдського вчинку, суд визнав його винним у скоєнні умисного вбивства з особливою жорстокістю. Оскільки це не перший факт насильницького позбавлення життя людини в «послужному списку» Сергія, і з урахуванням того, що він представляє серйозну небезпеку для суспільства, судді винесли наступний вирок: довічне позбавлення волі.