Сергій Банцер народився 1935 року в селі Старий Майдан на Житомирщині. Трудову діяльність розпочав ще підлітком на Довбиському фарфоровому заводі. Потім були армія, освоєння цілини, одруження...
З кінця 1950-х Сергій Банцер — житель села Великий Луг, що недалеко від тих місць, де минули його дитинство і юність. Працював до виходу на заслужений відпочинок директором місцевого Будинку культури.
Ще з дитинства закоханий у поезію, зачитувався творами Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка. Любов до світу поезій народила проби власного пера. Місцева преса часто публікує вірші та нариси Сергія Банцера.
У поезіях, нарисах та п’єсах Сергія Банцера переважає тематика батьків-дітей (у кожному рядку — переживання і біль автора, який рано втратив свою маму), заклик до вшанування батьків, адже час невпинний і можна не встигнути обдарувати найрідніших людей теплом і любов’ю, яких вони так потребують.

Проходять дні, за днями — роки,
Усе життя так пробіжить,
Й не зчуєшся, як за плечима
Озветься старість. Прибіжить.
Сумна і сива у кожусі,
Загляне в очі голубі, уже старі,
Візьме за плечі та потрусить,
Чи встоїш ще, чи є ще міць?
Тоді на серце тяжкість важка ляже,
Пригне до самої землі
І колискову сумну гірко заспіває,
В вечірній темній та смутній порі.

ЧОМУ ЦЕЙ СВІТ ТАКИЙ?
Чому цей світ такий тісний?
Чому так зла у нім багато?
Чому народ такий сумний?
Чому так плачуть тато й мати?
Тому, що серця скам’яніли!
Тому, що зла у нас багато!
Тому, що серця зачерствіли!
Тому і плачуть батько й мати!

УКРАЇНА КЛИЧЕ
Пора вам, люди, схаменутись!
Настала вже така година,
Ви чуєте, люди, пора оглянутись,
Бо кличе вас мати моя — Україна.
Захистіть її, як матір,
Захистіть за всі роки,
Залікуйте її рани,
Що завдали злії вороги.
Бо катували її бідну,
Били, шарпали, кляли,
На каторгу відправляли,
А зломити не змогли.
Мова наша — тільки в селах,
А в містах її нема,
Розтоптали та зломили,
Та й замовкла, як німа.
Відродити мову треба,
Щоб звучала, як сурма,
Щоб звучала з краю в край
Українська мова, як пісня солов’я.

МОЯ УКРАЇНА...
Моя Україна — єдина,
Як пишна троянда в цвіту,
З’їжджайтесь звідусюди, родинно,
Святкуй її волю святу.
Злітайтесь до рідного дому
(Вона нас усіх пригорне),
З Торонто, Варшави і Дону
Несіть почуття осяйне.
Вона — наша мати єдина.
Де б ми по світах не були,
І доля яка б не спіткала, —
Для неї ми діти завжди.
Нарешті всміхнулася вільно,
Нарешті — держава, сама,
Отож постараймося спільно,
Щоб вільна довіку була.
Єднайтеся, друзі далекі,
Кордонів для дружби нема.
Злітайтеся всі, як лелеки.
Злітайтесь до свого гнізда.

---

ЗАЦВІТАЄ В МАМИ СИВИНА
Літні ночі мліють у тривозі,
Бо в старих окопах спить війна,
Заніміє тато на порозі,
Засніжить у діда сивина.
Весняної радості до хати
Не несуть піснями солов’ї.
Забирають сина у солдати,
За кордон, в нерідні нам краї.
В розпачі не має віри мати,
Що синок з злобою каяття
У таких, як сам, буде стріляти
За свою безпеку і життя!
Заглядає місяць в вікна хати,
Бо в старих окопах спить війна…
Забирають сина у солдати —
Зацвітає в мами сивина.

МАТЕРИНСЬКА НАСТАНОВА
Одержиш, сину, за своє життя
Посад та нагород, як цвіту,
Та в пам’ять закарбуй, моє дитя,
Слова мого земного заповіту:
Це тато дав тобі ім’я — Іван!
Бо рід наш вже віки за плугом ходить,
А найвірніший наш меридіан,
Твій Гринвіч, під Орепами проходить!
Тут корінь родоводу наш росте,
Калиною левади прикрашає…
Від праці синьозорий льон цвіте
І щастя-жито колос викидає.
У мирний час і дні війни,
Коли земля ставала дибом,
Вимірювали родаки й сини
Звитяги у житті — любов’ю й хлібом!

 

---

Чоpнобиль. Зона. Стpонцiй, Цезiй.
Нуклiди. Радди та кюpi.
Це ж не стpашна коса pепpесiй,
Це ж не моpдовськi табоpи.

Потiшмося! Не убивають,
Не вiшають, не пхають в пiч,
В могили бpатськi не скидають...
По дню пpиходить миpна нiч.

Потiшмося! Такої зони
Ще не було посеpед лих.
Чоpнобильськi похмуpi дзвони —
То не для меpтвих... Для живих!

МИ АРІЇВ НАЩАДКИ
Ти — українець і пишайся цим,
Ми гідні цього, вчені доказали.
Хоч владноможці різні, всіх часів,
Що ми гатунку нижчого, казали.

Далеких аріїв нащадки ми...
Лише тепер, чомусь, дізнались.
Були ми вже тоді достойними людьми,
На верхніх щабелях історії стояли.

Своєю спадщиною дорожи.
Що справжній українець ти, пишайся
І те, що Богом дане, бережи.
Живи з любов’ю й інших не цурайся.

Всі перед Богом рівні у правах,
Вони ж, насправді, інше нам казали.
Нікого не принижуйте, однак,
Щоби своє коріння шанували.

Я РОЗКАЖУ ПРО ТЕБЕ
Благословила у дорогу.
Щасливим будь на чужині,
Стелились трави попід ноги
І швидко пролітали дні.
Тобою вишиту сорочку,
Як оберіг я бережу.
Колись я донечці й синочку
Цю вишиванку покажу.

І розкажу про тебе, мамо,
Як на простому полотні
Своїми вмілими руками
Сорочку вишила мені.

Як ніжних рук твоїх долоні
З любов’ю пестили мене...
Вже снігом вкрились мої скроні
І вже давно нема тебе.

Багато що з тих пір змінилось,
Хоч сонце світить, як завжди,
Та пам’ять і любов лишились
В моєму серці назавжди.

ЗМІНИ ЖИТТЯ
Ми нарікаємо, що світ наш іншим став,
Що в ньому жити стало дуже важко,
Що інтерес до багатьох речей пропав.
Від цих думок мені стає аж страшно.

Не усвідомлюю, не можу зрозуміти,
Хто пошесть цю на нас, людей, наслав.
Чому безкарно геть людину можуть вбити,
Чом кожен сотий до наркотиків припав?

Ми від моралі вже настільки віддалились,
Що зачерствіли наше тіло і душа.
Бездарно так свої чесноти розгубили,
Тому й життя людське не варте ні гроша.
Ти хочеш, щоб наш світ змінивсь на краще?
Почни його міняти у собі:
Борись зі злом, не відступай нізащо,
Бо ми дійшли до самої межі.

За нею прірва, безлад і насилля,
За нею існування — не життя.
Не будь байдужим та зроби зусилля,
Іди наперекір, зміни своє буття!

ДЕ БОГ
Де Бог, там милосердя і любов.
Де Бог, там щедрість завжди у пошані.
І кожен раз я стверджую це знов:
Життя прожить не можна на обмані.

Де співчуття, там швидше біль стихає,
Знесиленому легше вгору йти,
Зневіреному Бог допомагає
Шлях праведний в житті знайти.

Байдужість ранить, наче блискавиця.
Ти біль його своїм єством відчуй,
З голодним своїм хлібом поділися,
Ковток води йому запропонуй.

Де Бог, там благородство й доброта,
Де Бог, там радість душу зігріває.
Все інше — то звичайна суєта,
Яка проходить і навік зникає.