У цю сумну осінню пору нерідко згадую свою маму — Савицьку (дівоче прізвище — Василюк) Ольгу Іванівну, котра шістнадцять років тому відійшла у вічність.


Думки накопичуються одна за одною, бо навіть у вже немолодому віці важко збагнути весь трагізм подій, що випав на долю старших поколінь. На жаль, риторичним залишається питання: «Чому наша, українська історія така кривава, жорстока, людиноненависницька, де ще у світі є країни, у яких так безжалісно, масово знищували співвітчизників, де ще так цинічно ставились до найголовнішого, безцінного — людського життя?..».
…Сім’я Василюків була багатодітною. Мешкала на хуторі, поблизу Івашківки. Батьки — Соломія та Іван — були добрими господарями, мали чималий шмат землі, реманент, по парі коней, волів, корів та інше господарство, а тому належали до середняків. Працювали дуже наполегливо, до роботи з дитинства привчали і діток. Вони допомагали старшим обробляти город, вести лад по господарству, готувати їжу.
«Бувало, згадувала ненька, батьки поїдуть кіньми на базар у Новоград продавати овочі, молочне чи зерно, а я зранку — до печі, наварю борщу, каші да такої смачної! З одним лиш проблема була — через малий вік та низький зріст ніяк не могла виставити горщики з печі.
Наша мама разом з іншими паломниками кожного року ходила пішки у Київську лавру (бо у сім’ї з великою пошаною ставилися до православних святинь). Поверталася за кілька тижнів, а ми, діти, протягом цього часу добре справлялися з усією хатньою роботою…».
Таким розміреним, спокійним було життя Василюків аж до жовтневого перевороту, який приніс і в Івашківку бурю перемін і вихорів. Революція, неодноразова зміна влади, порядків позначилися на побуті кожної івашківської сім’ї. Незабаром сім’ї, які мешкали на хуторі, зігнали безпосередньо до села, партактивісти змушували добровільно-примусово вступати до новоствореного колгоспу. З кожного двору необхідно було здати до артілі худобу, реманент для обробки землі, насіння для засіву колгоспних полів.
А затим довели і норму виходів на роботу до колгоспу. Мама згадувала, що працювати в колективному господарстві не дуже хотілося. Адже справжній господар розумів, що праця на себе і на державу — то дві великі різниці. Агітація, якою сильною вона не була б, не замінить відчуття справжнього господаря на своїй землі. Тому і врожаї були значно нижчими, ніж раніше — у власних господарствах. На селі не було й миру — колишні заможні селяни нерідко нарікали на нову владу, висловлювали обурення її діями. Ті, хто і раніше байдикував, лінувався працювати, почали вдаватися до крадіжок зерна, іншого продовольства з чужих дворів. Не оминуло таке лихо і подвір’я Василюків, один з односельчан-ледацюг кілька разів «навідувався» до їхньої клуні, щоб запастися чужим добром на зиму.
Моїй мамі виповнилося лише чотирнадцять років, коли змушена була йти на роботу до колгоспу. Прийняли дояркою на місцеву ферму. Дівчинці доручили доглядати та доїти кілька десятків корів. Важка, з раннього ранку до пізнього вечора, праця виснажувала юний організм, змушувала забувати про все на світі — дбати лише про здобутки «рідного» колгоспу. І все це — без будь-якої серйозної оплати.
Тим часом насувався страшний 1933-й рік, який для десятків односельців став останнім. Страшне слово «голод» торкнулося кожної сім’ї. Василюк старший, бачачи загрозу, що насувалася, разом із дружиною намагався сховати хоч якийсь харч, щоб врятувати і дітей, і батьків. Частину зерна у металевих бідонах закопав поблизу хати, ще частину — у горщиках дружина замурувала в печі. Проте незабаром нагрянули непрошені «гості»-активісти. Коли почули, що у Василюків уже все «викачали», — не повірили. Почали скрізь нишпорити, шомполами здовбали все навкруги, аж поки не знайшли нехитрі хованки, забравши все на підводу. Так виконували доведений зверху план хлібозаготівель. Такі «візити» не обминули жодної сільської хати, що прирекло сім’ї практично на голодні смерті. Хтось шукав порятунку в пошуках примерзлої бульби чи буряків на колгоспних полях, хтось їв жолуді, прив’яле зілля, проте це не могло всіх врятувати. Село почало вимирати.
Нерідко на вулицях Івашківки можна було побачити тіла опухлих померлих людей різного віку — від дітей до стариків. Їх довго не ховали — не було кому. Адже в кожній хатині лежали у безнадії ослаблені люди, які ледь промовляли: «Їсти, їсти, їсти…». У такому стані був і старший мамин брат Сергій, юнак, донедавна кремезної статури, він геть охлянув, не міг пересуватися навіть із палицями, очі випромінювали повну безнадію і приреченість. Проте, на щастя, дивом вижив, прожив велике трудове життя, воював на фронті, мав гарну, дружну сім’ю.
А мамі допомогла врятуватися від голодної смерті робота на фермі. Бувало, десь відлучиться завфермою, то вона похапцем вип’є склянку молока. Оце і виручало.
Вісімдесят літ минуло з того голоду — 33-го. Виросли нові покоління, на щастя, вони не знають, що таке відсутність шматка хліба. Проте ми ніколи не повинні забувати ті трагічні події в історії рідного народу, аби не допустити наруги над Людиною — найдорожчим, найціннішим скарбом на землі.