Після оголошення вироку Марина Глущенко (імена в матеріалі змінено) заридала. Прощання із Сергієм було коротким — на засудженого вдягли кайданки і вивели із зали суду через чорний хід, а жінка так і лишилася стояти біля лави підсудних.
Через кілька хвилин хтось обережно торкнувся її руки:
— Ходімо, Марино. Який сенс тут уже стояти.
Глущенко обернулася. Перед нею стояв брат-близнюк Сергія — Микола. Марина кивнула:
— Ходімо…
На вулиці Марина зупинилася. Довго дивилася на Миколу, а потім ледь чутно промовила:
— Ви такі схожі…

Брати Шинки ніколи не були законослухняними. Обидва зі шкільної парти перебували на обліку в міліції. Влаштовували «дитячі» бійки, крали. Коли ж підросли, — не змінилися. Одразу після служби в армії отримали по три роки за викрадення автомобіля і його спалення.
Після цього Микола наче втихомирився. А Сергій ще двічі відсидів за крадіжку кольорових металів і крадіжку коней.
Вийшовши останній раз із тюрми, в житті Сергія з’явилася Марина Глущенко — симпатична вітрогонка, котра цінувала в чоловіків силу і хватку.
Брат-близнюк Микола поки не поспішав одружуватися, перебивався випадковими романами. Одного разу до його будинку постукав Сергій. Видобув із-за пазухи пляшку горілки.
— Діло є, братику. Обмізкувати треба.
«Мізкували» недовго. Допивши спиртне, близнюки пішли темними вулицями до оселі одинокого і, за чутками, досить заможного пенсіонера. Сергій у руці тримав монтировку і заспокоював брата:
— Нічого такого не треба буде. Дідуган сам усе нам віддасть. У всякому разі, доведеться його зв’язати і заткнути пащеку кляпом.
Натягнувши на обличчя маски, ввірвалися до будинку старого. Однак все пішло не так. Дідок виявився не зі слабких. Схопився за рушницю. Братам, котрим тоді ще не було й тридцяти, вдалося вгамувати пенсіонера лише після того, як Сергій застосував монтировку. Оглушивши старого, близнюки повтікали.
Через кілька днів Сергія затримали. Як з’ясувалося, дід, обливаючись кров’ю, зумів дістатися до сусідів і розповів про розбійний напад на нього.
Пенсіонер помер у лікарні, але дякуючи його свідченням оперативники швидко вийшли на злочинця.
Сергій брата не видав, заявив, що «на діло» ходив один. На останній зустрічі попросив брата:
— Ти там це… За Маринкою придивися. Щоб ні з ким не сплуталася.

«Придивлятися» за співмешканкою брата Микола почав уже з перших днів. Проте Марина була стійкою, навіть, після спільного розпиття пляшки горілки, яку приніс Микола. На близький «контакт» не йшла. Можливо, вона так би й залишилася чекати свого Сергія в гордівливій самотності, якби у справу не втрутилась подруга.
— Ти збираєшся вісім років кукувати?
— Чому б і ні?
— Дурненька ти, Марино. Микола на твого Сергія схожий, як дві краплі води.
— І що?
— Слабо його закадрить?
— Слабо?! Та він мені вже всі пороги відтоптав!
— І що ж тобі заважає?
— Я подумаю.
— Недовго думай, а то інші знайдуться.
Після цієї розмови Глущенко, коли в черговий раз завітав Микола, запропонувала йому:
— Лишайся на ніч.
Протягом року коханці зустрічалися тайкома: обоє побоювалися людських пересудів. Проте шила в мішку заховати не вдалося. Коли стало відомо, що про них усе знають, Марина, відкинувши соромливість, переїхала до Миколи.

Сергій до останнього не вірив, що його Мариночка і його брат стали такими підлими. Не хотів визнавати факту зради навіть після того, як од Глущенко перестали надходити листи. Навіть Сергій не хотів бачити очевидного, коли й Микола перестав відповідати на його послання з тюрми.
Все стало на свої місця лише після того, як двері в будинку Миколи відкрила Марина.
— Ого! Вже відкинувся? Заходь!
— Я з Миколою прийшов побазарити, — заявив Сергій, никаючи очима кімнатою. — Де він ховається?
— Дуже йому треба від тебе ховатися, — посміхнулася Марина. — Нема його вдома. На роботі. А якщо закортіло поговорити, можеш і зі мною поспілкуватись.
— Лади.
Сергій поставив на стіл дві пляшки горілки. Марина принесла закуску. Спочатку обоє уникали гострих тем. Говорили про старі добрі часи, згадували своїх знайомих.
Коли Сергій відкоркував другу пляшку, Марина пити відмовилася. Прилягла на диван, позіхнула.
— Досить з мене. Микола повернеться — з ним доп’єш.
Сергій присів поряд із Мариною.
— Чуєш, а ти що, і справді тепер з Миколою живеш?
— Живу, Серьожо, живу. Хіба не видно?
— І стерво ж ти, Маринко!
— Життя таке.
— Яке?
— Досить про це. Зворотної дороги вже немає.
— Та ні, не досить! — Сергієві очі налилися кров’ю. — Вам, може, і досить, а мені — ні!
Сергій скочив з ліжка і схопив зі столу ножа. Потім підбіг до колишньої співмешканки і встромив лезо в її живіт.
Зрозумівши, що накоїв, він заціпенів. Марина ж, чіпляючись за стінки, вибралася з дому і впала біля хвіртки. Там її Сергій і наздогнав. Схилився на колінах.
— Марино, Мариночко, я не хотів! Зараз «швидку» викличу!
— Не треба, виродку, — знепритомнюючи прошепотіла, Глущенко. — Нехай ліпше тебе посадять…
Микола застав ридаючого брата над тілом Марини. Він викликав «швидку».

Марина до лікарні не доїхала, померла в кареті швидкої допомоги. Сергія арештували. На нього тепер чекають довгі роки позбавлення волі.