На довгій лавці зупинки сидять дві немолоді жінки. Одна з них — сільська мешканка, котра з торбами повертається додому з базару, друга — міська пані. Повновида, фарбоване волосся, пишна зачіска, манікюр, стильний одяг.
Зазвичай, аби згаяти час у чеканні «свого» автобуса, люди заводять різні розмови. Але в останні місяці на устах людей тема зазвичай одна — розбурхані, тривожні події в країні.
До їхнього тріо приєднався огрядний, сивочолий чоловік у «несвіжому» темному костюмі. В руках у нього був целофановий пакет. Дядечко, неначе з виглядом засланого агента, обережно підійшов, обдивився навколо і сів трохи далі жінок. А відтак почав прислухатися до жіночих балачок.
Між тим бабця, обв’язана червоною хусткою, котра сиділа край лавки, скрушно мовила:
— І що воно оце в світі твориться — тями недобереш. Це вже, хіба що, через п’ятдесят років знатимемо. — І виправилася. — Внуки наші знатимуть! Такого натворили… Та все життя вони творили…
Сивочолий занурив руку в пакет, видобув з нього дві газетки, повільно підвівся і, тягнучи з собою пакет, мабуть, щоб не вкрали, підійшов до жінок. А затим, проникливо дивлячись у вічі співрозмовницям, протягнув їм друковані видання.
— Ось почитайте, — проказав з виглядом ерудита. — Тут написано, що робиться.
Жінка в червоній хустці із задоволенням узяла часопис.
— Може, — мовила, — хоч тут правду пишуть. А якої партії газета?
— А яка різниця? — відказав чоловік, важко сівши «на своє» місце. — Ви читайте, читайте.
А та, знай своє:
— Ні, чия вона?
«Газетяр» посміхнувся:
— Міністерська!
До зупинки підійшов чоловік років п’ятдесяти. У кепці, світлій куртці, джинсах. Сів з другого краю лавки.
Сивочолий знову занурив руку в пакет. Мабуть, мав намір подарувати «новачку» «правдиве» друковане слово. Але, зустрівшись із суворим поглядом незнайомця, передумав.
Селянка ж надвоє склала газету і засунула її в торбу. Відтак важко зітхнула:
— Да-а, вічно сидимо в ямі! Не дають вибратися. І люди, наче добрі, роботящі. Розвалили країну. Комуністи розвалили.
Сивочолий стрепенувся:
— Чому комуністи?!
— Так, при комуністах це діло було!
Зрештою подала гордовитий голос дама:
— Горбачов розвалив. Американці допомогли. Вони тепер і тут труться.
— Так, так, — закивав головою носій преси, неначе й чекав на цю розмову. — І французи труться, і німці труться… А Горбачову за розвал Союзу Нобелівську премію ж дали! А тепер посадити хочуть.
— А чого його тепер садити? — нагадала про себе бабця в червоній хустці. — Стільки років пройшло.
Сивочолий — знову руку в пакет. Покопирсавшись, видобув із нього три листочки форматом А-4, на яких крупним кеглем був віддрукований якийсь текст. Знову важко підвівся і вручив прокламації жінкам.
— І це почитайте.
Очевидно, там йшлося про Горбачова.
Потім «газетяр» зиркнув на чоловіка в кепці. Але, побачивши, що той нервово хлопає себе долонями по колінах, третю листівку заховав у пакет. Повернувшись назад, ніби між іншим, продовжив:
— Фашисти зробили переворот. У Києві. Захопили владу. Екстремістів навезли кругом…
Дама з осудом зауважила:
— Той Майдан і досі не розібрали. Бардак!
До зупинки притьопала бабуся. Низенька, сухенька. Але ще жвавенька. Очевидно, вловивши здалеку обривки фраз на політичну тематику, і, очевидно, будучи непогано поінформованою про політичну обстановку, одразу завелася:
— І чого той Путін від нас хоче? Каже, що у нас росіянам жить не дають! Ущемляємо їхні права! Російською мовою не даємо говорити? Нащо так брехати на весь світ? Он біля мене три сусідки, подруги мої, все життя російською говорять, а я — українською. І щоби хоч колись одна одній дорікнули щось про мову! А ті, що кричать «Росія», — будь ласка, чемодан у руки і — впєрьод! Ніхто не тримає. Нема в них совісті! Мета одна — загарбати нас!
Сивочолий час дарма не витрачав. З приготовленою вже газеткою тупав до новоприбулої особи, котра, певне, на його думку, не знає всієї правди про нинішні буремні події.
— Почитайте!
Але не на ту натрапив.
— Чиєї партії видання?! — вшкварила жвава бабця.
«Газетяр» мало не спіткнувся, повертаючись на своє місце.
— Яка різниця, — посміхнувся, знову ухиляючись від прямої відповіді.
— Ні, я хочу знати!
— Та всі там партії.
У чоловіка в кепці здають нерви:
— А чого ви боїтеся сказати правду? Скажіть, що то видання комуністів!
Тут жвава бабця зіскочила з лавки і підбігла до сивочолого.
— Заберіть свою газетку!
Чоловік у кепці, мабуть, не виговорився, на високих тонах звернувся до «газетяра»:
— А вас, шановний, попрошу не називати тих фашистами, що здійснили, як ви кажете, переворот у Києві. Бо хтось за такі слова і по пиці може дати. Незважаючи на вік. Чи не ви є фашистами, коли з вашої мовчазливої згоди на Майдані людей убивали?
— У комуністів усі погані! — додала і своїх емоцій жвава бабця. — Крім них і регіоналів! Чого Янукович утік? Скільки було правителів — і ніхто не втікав. Значить, було чого драпати! Усі гамузом! Я чомусь нікуди не втікаю! А чого мені втікати? Я зла нікому не робила. І не роблю. Такого нароби-ить… Фашисти і є! Це вони постійно каламутили воду! А потім з регіоналами разом! Так, як вони, ще ніхто не крав! І душ людських не губив! Але Бог є на світі! Кожен перед ним понесе відповідь за діла свої!..
… Схвильований люд, збуджений, наелектризований, знервований…
Такий час…
Хтозна, як би надалі розгорталася суперечка, але під’їхав автобус. Усі заспішили до нього. Крім сивочолого чоловіка. Він залишився на зупинці. Мабуть, чекаючи на чергових «співбесідників».