Петро кілька хвилин остовпіло дивився на стіл. А відтак, полотніючи, вголос проказав:
— Оце ж щойно поклав. Ковбасу. На бутерброд. До чаю. Чайку.
До кухні зачалапкав Баська.
Петрові очі поширшали. Рявкнув до котяри:
— Де?!
Кіт говорити не вмів. Мову людську, може, й розумів. Однак робив вигляд, що це його не стосується. Сів собі у порозі й облизується смачненько.
Петро заревів:
— Уб’ю!!!
Баська зрозумів, що в хаті атмосфера не досить сприятлива, тому дременув на веранду.
Петро кинувся слідом за кудлатим шкідником. Вибіг на ганок, але того вже й слід прохолов.
— Зззлодюга! — процідив крізь зуби Петро і хряпнув дверима.
З роботи повернулася дружина. Чоловік їй пожалівся:
— Уявляєш собі, Надю! Хотів нормально попити чаю…
— А Баська вкрав ковбасу! — закінчила Петрову думку дружина.
— А звідки ти знаєш?
— Хіба вперше?
— І що з ним робить?
— Пильнувати треба.
— Його, гаспида, впильнуєш! Скільки живу, а такого дива ще не бачив. Щоб оце з-під твого носа… Ні, щоб піти та в сусіда вкрасти. Так ні, з дому тягне! І як підступно! Як хитро!
— У мене не краде, — зауважила Надія й додала. — За ним треба дивитися в чотири ока.
— Так дивлюсь! І чого він так її любить, га? Ковбасник бісів!
— А ти не любиш?
— Так то ж — я!
— А то — він. Може, в попередньому житті Баська був такою ж людиною, як і ти. Любив ковбаску їсти.
— Ну в тебе, Надю, і логіка!..

Була неділя. Дружина пішла на базар. Петро нидів удома. М’яв боки на ліжкові.
— Ех-х-хе-е-е, — позіхнув, і спитав самого себе. — Чайку попити чи що?
Встромив ноги в капці і почалапкав на кухню. Поставив чайник на плиту. Потім відкрив холодильника й інтуїтивно роззирнувся. «В хаті? Та ні. У вікно ж бачив, як воно за горобцями бігало».
Петро знову до холодильника. Однак простягнута рука так і зависла в повітрі, а щелепа мало не відвалилася:
— Я-ак??? Що за чудасія?! Я ж щойно відкрив дверцята. Бачив її на власні очі. Отут, на поличці. Чималий шматок. Напівкопченої. Був…
— Басота?! — Петро, мов ошпарений, заметався по кухні. — Ти де, морда лахмата?!.. Ну, де ти, Баська? Ти ж десь у хатці, еге ж! Озвися, котенятко моє миле. Але, як ти, миле, можеш бути у хатці, коли ти був надворі. А куди поділася моя ковбаса? Напівкопчена? Яку я мав з чайком… Це я, мабуть, уже божеволію…
Баська був на веранді. Їв ковбасу.
— А-а! Двері закриті! Попався, субчику? Ану віддай ковбасу, ненаситна утроба!
Той не віддавав. З погрозливим завиванням продовжував жувати.
Петро спересердя схопив кота за шкірки і викинув його надвір. Разом із ковбасою. Куди її вже їсти?
Затим Петро повернувся до кухні. Сів на стілець. Віддихатися. Згадав про чайник. Підвівся і… закляк.
На порозі стояв… Баська.
— Я ж закривав двері. Чи не закривав?
Петро пішов перевірити. Двері були відчинені. Закрив. На защібку. Повернувся до кімнати. Зопалу взяв Баську за шкірку і викинув його через кватирку.
Повернулася дружина.
Петро поцікавився:
— Ковбаси принесла?
— А чого командирським голосом? У холодильнику ж був шматок. Що? Невже відкрив?
Петро видихнув:
— Тепер уже не знаю.
— Де він?
— Гуляє.
— Не чіпай кота!
— А мене хто пожаліє? — І раптом Петро, мало не плачучи, спитав. — Ти двері зачиняла?
— Зачиняла.
— На защібку?
— На защібку.
— А як же той маніяк пройшов?
— Який… А! Баська! Привіт! Іди до мне, хлопчику!
Петро підійшов до вікна. Кватирка була відчинена.
— Невже?! — нервово крутнув головою. — Ну, як той бумеранг! Куди не кину, — він обов’язково звідти повертається! Надю! Він через кватирку заліз! Ну що з ним робити, га?!
Дружина всміхнута:
— Він у нас — унікум! Любити його треба! І ковбаску пильнувати.
Петро прожогом кинувся до столу, схопив принесену дружиною ковбасу і нестямно почав її жувати.