АБО ЯК ВОЛОНТЕРИ СТАЮТЬ ЄДИНОЮ НАДІЄЮ ДЛЯ ВІЙСЬКОВИХ ТА ЇХ РІДНИХ
Народна армія — так нині називають українське військо. Народ і справді надзвичайно активно долучився до потреб армії. Такого завзяття можна лише побажати можновладцям, від яких залежить набагато більше, але які роблять помітно менше. Тим паче сьогодні, коли верхівка країни найбільше зайнята виборами до Верховної Ради.
Зараз особливо помітні слабкі сторони у ментальності наших політиків і промовисті — у вчинках народу. Хіба може політик на чолі партії пожертвувати мільйони замість політичної реклами у ЗМІ на армію? Чи хтось із політичних лідерів в умовах війни виступив з ініціативою зменшити кількість дорогих рекламних роликів по ТБ із рекламою себе, коханого, — для лікування поранених бійців чи підтримки сімей загиблих? Тим часом на вулицях і в Інтернеті далі збирають гроші на армію — народ не займається піаром перед виборами, не ходить на політичні ток-шоу, як на роботу. Як повідомляють наші волонтери, новоградська пенсіонерка Ольга Семенівна днями пожертвувала 100 євро (!) на «швидку» для військових. Знаючи, як важко пенсіонерам зібрати такі гроші, волонтери довго відмовлялися, втім, бабуся наполягла.
Саме волонтери продовжують залишатися рушійною силою у відновленні армії. У редакцію «Звягеля», щоб поділитися вдячними враженнями, днями прийшла наша читачка — дружина пораненого у зоні АТО військового. Імені свого жінка називати не побажала, але роботою волонтерів вражена до глибини душі. Розповіла, що, перебуваючи біля чоловіка спочатку у Харківському, потім — у Житомирському військовому шпиталях, вона разом з іншими відчула надійне волонтерське плече. А людьми доброї волі часто стають звичайні люди з вулиці. Ось що розповіла жінка:
— Постійно хтось приходить допомогти пораненим. Якась бабуся зайшла у палату зі стільцем і сказала: «Хлопці, я біля вас буду сидіти і чергувати». Зранку прийшла дівчинка, принесла два кілограми нектаринів. Сказала: «Мене мама до вас прислала». Згодом зайшли хлопець з дівчиною, зняли з чоловіків мірки, за якусь мить принесли шорти, білизну, шкарпетки. Через дві години якийсь чоловік зайшов із кавуном. Ще трохи — волонтери прийшли з капцями. Попросили, щоб я роздала — кому які підійдуть. І щоб прослідкувала, аби медперсонал не привласнив.
Окуліст виписав рецепт хворому. Щойно хлопець вийшов у коридор, якась людина взяла у нього рецепт і купила ліків на 400 гривень, за свій кошт. Там волонтери — на кожному кроці. Мене один лікар теж за волонтерку сприйняв. Підійшов до мене і каже: «Треба хлопцю вставити щелепу. Я його виписую, але у нього немає верхніх зубів. Знайдіть йому хорошого фахівця».
Саме волонтери придбали квитки на потяг для наших військових, коли їх перевели у Житомирський шпиталь. Держава при цьому про поранених не піклується, усе — за рахунок людських коштів. Люди постійно приносили упаковки води, ковбасу, пиріжки, солодощі.
Я говорила з однією волонтеркою з Житомира, вона — держслужбовець. Живе з чоловіком, дитинкою, має проблеми з житлом. Розповіла: «Коли я прийду сюди і подивлюся на ці проблеми, то забуваю про свої». Інша волонтерка — Галина з Великої Цвілі — готує домашні страви для хворих: то курочку запече, то полуничний компот принесе.
Поряд із такими безкорисливими і гуманними активістами є й ті, хто приїжджає до бійців АТО лише піаритись. Один житомирський підприємець, мріючи про політичну кар’єру у Верховній Раді, запропонував чай у пластикових стаканчиках — з багажника власної автівки. Цей «добрий вчинок» завбачливо знімала відеокамера… У відповідь — ніхто з «курилки» скуштувати гарячий напій «благодійника» не підійшов. Хлопці не без іронії порадили йому поїхати із чаєм у Лутугіно чи на Савур-Могилу…
Студентки з медучилищ теж багато допомагають. Возять по коридорах на візках хлопців без ніг, співають їм, грають на гітарі — душевна терапія надзвичайно потрібна тяжко-
хворим після операції. Бачити таке — це сильні емоції. І ці молоденькі дівчата, котрі не лише медикаментами, а й словами підтримки мають зменшити фізичний та моральний біль героїчних хлопців від втрати кінцівок та здоров’я на війні — вони теж сильні.
— Я рада, що є волонтери. Бо було б усе на наші плечі, а так — велика підтримка. Найчастіше ми не знаємо ані їхніх прізвищ, ані імен, але вдячні цим людям надзвичайно, — від імені бійців та їхніх рідних подякувала наша читачка.