Єві — двадцять шість. І мешкає вона зовсім не в Едемському саду, а у звичайному, реальному п’ятиповерховому будинку, що в одному з щільнозаселених житлових масивів.
Єва Смальчук — одружена. Чоловік, малолітня донька…
У суботу, перед обідом, вона вийшла зі своєю донькою Дар’єю на чергову, звичайну прогулянку.
Хоча ця прогулянка може тільки видатися звичайною перехожим або Євиним сусідам по будинку. Насправді ж у цих прогулянках крилася певна мета…
Єва і трирічна її донька вийшли зі свого під’їзду.
Пригрівало молоде весняне сонечко. У безлистих кронах каштанів і лип весело щебетали синиці й горобці. А на єдиній березі у дворі, біля шпаківні, тонко висвистувала пара шпаків.
— Пташки, мамо! Пташки! — донька радісно засмикала матір за рукав світло-сірої куртки. — Співають!
— Умгу, співають, — чомусь насуплено відказала Єва і собі смикнула дочку за руку. — Ходімо, Дар’я!
— Куди, мамо?
— Погуляємо.
Дар’я засмучено проказала:
— А там дівчатка. Люся, Яна і…
— Нічого, потім з ними погуляєш.
— Коли, мамо?
— Як повернемося з… з…
— Звідки?
— З гостей.
— А до кого ми йдемо?
Мати не одразу відповіла. Лише сердитим оком окинула сусідів, які займали всі лавочки у дворі (а деякі і купками стояли), подумала: «От, повисипали! Весна, бачиш!..».
Дорогою зайшли до мінімаркету. Єва купила цукерок. Щоправда, дешевих.
Коли вийшли з магазину, Дар’я спитала матір:
— А кому цукерки?
— Гостям, — коротко кинула Єва. — Ходімо, ходімо!
Прийшли до сусіднього двору. Тут також було багато дітлахів. Дорослих — менше. Але вони були…
І Єва потягла дочку далі.
— Мамо, куди ми йдемо?
— Ми гуляємо.
— А гості?
— От!.. — і вже пом’якшено: — Ми ж до них і йдемо.
— А далеко ще?
Єва знову затрималася з відповіддю:
— Скоро. А ти що, уже втомилася?
— Та ні...
— От і гаразд.
Наступний двір. Невеликий. Невеликий і спортмайданчик. На ньому — кілька дівчаток. Поряд — молода жінка в червоній курточці.
Єва вже замірилася піти звідси, однак її пильне око вловило надію…
Жінка в червоній курточці щось поспіхом сказала одній із дівчаток, метнулася до під’їзду.
Єва смикнула дочку за руку:
— Пішли. Швидше!
— Куди, мамо?
— До дівчаток.
— Ура-а!
Підійшли до спортмайданчика. Дітлахи не стільки звернули увагу на незнайому жінку, як на маленьку її супутницю. Зацікавлено роздивлялися.
Дар’я і собі, встромивши пальчика до рота, розглядала трохи старших за неї дівчаток.
Єва вже знала, що саме ці двоє малеч їй і потрібні. Тому вона поспішала. Швидко видобула з брунатної сумочки жменю цукерок і протягла їх дітям.
— Що, Дар’є, пригостимо дівчаток?
— Ага.
— Погуляй з ними.
Діти залюбки взяли цукерки і тут-таки почали їх їсти.
Єва поцікавилася:
— А як вас звуть?
— Карина.
— Таня.
— Ви — сестрички?
— Ні.
— А чия то мама була?
— Моя, — відказала Карина.
— А куди вона пішла?
— Додому. Вона їсти варить. Для тата.
— А тато на роботі?
— Ага.
«Це добре», — підбадьорилася Єва і присіла навпочіпки біля Карини. Погладила її по голові.
Аж тут із під’їзду вибігла молода жінка в червоній курточці.
— А що тут у вас? — стривожено спитала в незнайомки.
Та швидко знайшлася:
— Ви не скажете, де тут живуть Андрощуки?
— Андрощуки? — замислено проказала «аборигенка», обводячи зором багатоповерхові будинки, що зі всіх боків оточували їх. — Та тут стільки сімей проживає, — ніяково вела далі, — що всіх хіба знатимеш?
— Так, так, — засмучено відказала Єва і раптом заквапилася. — Ну, гаразд, нам треба йти.
— А ви зверніться в «ОСББ»!
— Дякую! — уже на ходу кинула Єва.
«Знов облом!» — дратівливо подумала.
Не хотілося їй ні з чим повертатися додому.
Та ось біля одного з магазинів Єва помітила самотню дівчинку, років семи-восьми.
Єва скористалася моментом.
— Когось чекаєш, дівчинко?
— Ага, — відповіла чорнявенька. — Маму.
— А де твоя мама?
— У магазині. А там велика черга.
Єва запропонувала:
— Цукерок хочеш?
Дівчинка здивовано подивилися на незнайому тіточку.
А та:
— Ти не соромся, — вона видобула із сумочки жменю цукерок і вклала їх в обидві долоні Дар’ї. — Пригости, доню, дівчинку.
Малеча, подякувавши, задоволено смакувала цукерками.
Єва нахилилася до чорнявенької. Погладила її по голові.
— Смачно?
Дівчинка мовчки кивнула.
А Єва все гладила по голові наївне дитя.
— Як у тебе волоссячко розтріпалося. Треба його поправити.
І враз Єва різко підвелася.
— Доцю, ходімо! — і вона, схопивши Дар’ю за руку, потягла її за найближчий ріг будинку.
Єву сполошив якийсь чоловік, котрий стояв неподалік і пильно дивився на неї.
А за якусь мить до Єви долинув дитячий лемент:
— Сережка! Сережка!..

Остання Євина прогулянка не принесла їй користі. Хоч їй і вдалося зняти з вуха чорнявенької дівчинки лише одну золоту сережку, але правоохоронці цього разу вийшли на зловмисницю.
Чорнява дівчинка була не першою жертвою 26-річної Єви. Награбовані речі (сережки і ланцюжки) вона здавала до ломбарду.
А ще її, на очній ставці, впізнав отой чоловік, який стояв неподалік у момент скоєння злочину. Впізнала Єву і чорнява дівчинка, а ще кілька мешканців будинків, біля яких з’являлася Єва, і коли, після її раптових зникнень, зникали в дітей золоті вироби.
(Імена в матеріалі змінено).