КОЛИ УКРАЇНСЬКІ ТРАДИЦІЇ СТАЮТЬ ПРОФЕСІЄЮ
Розквіт цієї професії прийшовся на 2000-ні роки, коли в моду з новою силою увійшли вишиванки. Майстрині вишивки завдячують цим тодішньому президентові Віктору Ющенку, котрий часто з’являвся на публіці у вишитих сорочках, а за ним підтягнулися й усі інші, разом популяризуючи український тренд.
У місцевому вищому професійному училищі тоді ж з’явилася нова професія — кравець-вишивальник. Учні закладу (йому, до речі, цьогоріч виповнюється 55 років) здобувають не лише будівельні професії, а й вчаться пошиттю одягу та вишивають його. Зараз опанували новинки — оздоблюють вишивкою маски, колоритні сумки-«шопери». До речі, це класний варіант не лише для походів у магазини, але й для місцевої сувенірної продукції.
Будь-яке замовлення готові виконати учні під час виробничої практики під керівництвом педагогів. Зокрема, творчої та енергійної завідуючої кафедрою кравців-вишивальників Людмили Кизяк.
«У НАШОМУ КОЛЕКТИВІ ВСІ ТВОРЧІ!»
Місцевому вищому професійному училищу пощастило з педагогами. Про це подумала я, познайомившись із Людмилою Володимирівною. А вона одразу зауважила, що в їх педагогічному колективі «усі такі». З порога відчувається, що людина горить своєю роботою, захоплено розповідає про колектив, учнів, спільні досягнення.
Бажання розвиватися відчувається в тому, що в закладі активно працюють на замовлення. Зокрема, із пошиття вишиванок. Прагнуть, щоб моделі були ексклюзивними і не повторювалися.
«Ми всі дуже творчі на нашій кафедрі. У 2013-му з’явилася нова професія — перукар та перукар-візажист. Що ще потрібно для красунь?! Пошили сукню, вишили її, професійно зробили зачіску, макіяж і вперед! Адже стільки хлопців вчаться в училищі, є для кого старатися, окрім себе (сміється — авт.)!
Із захопленням пані Людмила розповідає про своє місце роботи: «Світла майстерня, великі вікна, працюємо з учнями за спільним великим столом під сучасну музику або за переглядом цікавих фільмів. Учням це подобається: комфортно і результативно. Просто диво бачити, як радіє і пишається своєю роботою виконавець, коли самотужки вдалося змайструвати гарний виріб».
СТВОРЮЮТЬ КОЛЕКЦІЇ ОДЯГУ
Шиють як традиційні вишиванки, так і вечірні сукні, і загалом сучасний одяг. Може бути варіант на готовому виробі. Наприклад, щось купили і хочете оздобити річ вишивкою — будь ласка. Будь-які варіанти можливі, аби людині подобався результат. Для того, аби скористатися цією послугою, необхідно звернутися в училище або зателефонувати: (098) 763-02-56.
Професія кравця-вишивальника сьогодні є однією із затребуваних на ринку праці, тож випускники училища або одразу йдуть працювати за спеціальністю, або їдуть здобувати вищу освіту в інші міста. Дехто відкриває майстерні з пошиття одягу. Навіть за кордоном роботодавці лояльніші до спеціалістів із відповідними дипломами.
Співробітничає вище професійне училище зі швейною фабрикою «Леся», де багато випускників працюють не лише швачками, а й технологами та майстрами. Крім того, фабрика активно допомагає училищу з оновленням навчальної бази.
З колекціями пошитого одягу учні презентують свій навчальний заклад на конкурсах, займають призові місця. Також продають свої вироби з аукціонів, створюють модні образи для місцевих артистів і ведучих Палацу культури.
ДИНАСТІЯ КРАВЦІВ-ВИШИВАЛЬНИЦЬ
Невипадково пані Людмила професійно займається вишиванням — у їх родині вишивала і мама, і бабуся, і донька. За однією освітою — вишивальник ручної та машинної вишивки 5-го розряду, за іншою — учитель молодших класів і практичний психолог. Із першого знайомства зрозуміло, що зі старшими учнями майстер виробничого навчання теж чудово знаходить спільну мову — стиль спілкування легкий, приємний, молодіжний.
— Так, я легко знаходжу контакт із учнями, — каже Людмила Володимирівна. — Інакше учні не поважатимуть і нічому не навчаться. Переконана, що кожну дитину можна навчити: когось на 12 балів, а когось на 5, але результат завжди є. Я з цих слів починаю свої уроки і наводжу власний приклад, що в школі абсолютно не вміла малювати, а в училищі навчилася, коли викладав інший педагог. Тепер малюю будь-які ескізи, а колись про це мріяти не могла.
До кожної дитини можна і треба знайти підхід, просто до деяких учнів шлях довший. Є діти, кому достатньо похвали й гарної оцінки, а для когось мотивацією є гроші. Тож коли майструємо щось, то зацікавлюю, що вироби можна продавати і заробляти.
— Використовуємо на заняттях усі техніки ручної та машинної вишивки, які існують в Україні, а їх понад 500. Одного лише хрестика — більше 10 видів. Були випадки, коли наші учениці продовжували навчання у вишах і дивували викладачів техніками, які ті не знали.
Творчий підхід до викладання і життя видає цікаве татуювання на зап’ястку пані Людмили. «Що означає таке цікаве зображення на руці?» — питаю. «Це крило. Друге, таке ж, у мого чоловіка. Коли складаємо руки, то два зображення стають одним цілим. Так і ми в усьому доповнюємо одне одного», — пояснює символізм викладачка.
МИСТЕЦЬКА АКЦІЯ ВИЙШЛА ЗА МЕЖІ УКРАЇНИ
Так-так, ініціатива Музею родини Косачів та вишивальниці Людмили Кизяк із педагогами та учнями сьогодні здобула статус всесвітньої. Мова йде про вишивання на старовинному конопляному полотні збірки орнаментів, які мати Лесі Українки збирала на Житомирщині. Колись за цю велику наукову роботу Олена Пчілка отримала премію в Парижі.
Зараз орнаменти з друкованої збірки переносять на полотно, яке вишивають з усіма, хто має намір долучитися. Із таким наміром уже приїздили до нас навіть із Німеччини, Америки та Японії.
Офіційно мистецька акція в Новограді-Волинському стартувала два роки тому. За цей час до процесу долучилися як окремі місцеві школи та колективи підприємств, так і люди з інших міст. Скажімо, нещодавно полотно повернулося з Одеси, побувало на Полтавщині, невдовзі відправиться на вишивання у Вінницю.
Новоград-волинцям Людмила Кизяк нагадує, що акція триває, усі охочі можуть долучитися до історії, адже полотно є музейним експонатом. Тож телефонуйте в Музей родини Косачів і домовляйтеся про участь. Не біда, якщо ви не вмієте вишивати, — вас навчить професійна вишивальниця, ще й отримаєте на згадку конопляні ниточки з рушника за мотивами орнаментів Олени Пчілки.
МАЄМО СВІЙ УКРАЇНСЬКИЙ «ФЕНШУЙ», НАВІЩО НАМ ЧУЖЕ?
— Коли навчаємо людей вишивати, то я завжди розповідаю історію вишивки, — поділилася Людмила Кизяк. — Дуже багато цікавих фактів із цим пов’язаних. Наприклад, коли раніше чоловіки одягали вишиванку і йшли з дому, то скільки б часу не минуло до повернення, а прати сорочку дозволялося лише дружині. Це був оберіг для чоловіка, право до нього доторкнутися було лише в законної дружини. Якщо ж господар повертався у випраній сорочці, то це означало, що в нього є інша. За це дружина мала право не пустити до хати.
Стільки є цікавих народних прикмет, а ми звертаємося до чужих традицій, — цей факт обурює викладачку. — Знання наших народних традицій куди краще буде в поміч. Здавна вірили, що вишивати весільний рушник має бабуся, мама або наречена. У жодному разі — не чужа людина, яка вкладає туди не завжди найкращі свої думки, проблеми і настрої. Рушник треба вишивати однією голкою. Якщо ж вона зламалася чи загубилася, щоб далі працювати, іншу потрібно благословити в церкві.
Чим більше вузликів із вивороту, вважається, тим більше сварок буде в сім’ї. Переходи на хрестиках, дивлячись із якого боку — чоловічого чи жіночого — символізують подружні зради. Орнамент має бодай трішки відрізнятися з чоловічого і жіночого боків рушника, щоб подружжя мало відмінності, які гармонійно доповнять закоханих.
Тож нехай усім нам національні традиції приносять надію на краще майбутнє України, злагоду і любов у сім’ях.