Дід Петро сидів на горбочку над рікою, задумливо вдивляючись у тиху плинь води. Сивочолий старий, зі срібною бородою, що сягала майже грудей, скидався на апостола Петра, що присів перепочити на березі Тибру, аби потім вирушити в Рим на свою останню Голгофу, яку йому готував біснуватий Нерон.
Багато чого дід Петро бачив на своєму віку. Оце вже останніх два роки, на заході сонця (чи не щодня), виходить він до тихоплинної річечки і довго-довго вдивляється в небокрай, туди, куди повільно-сліпуче закочується сонце.
Що думав у ці миті дід Петро? Та, певне, є що ворушити у своїй душі майже столітньому старому.
Аж тут од річки долинули чиїсь кроки.
То косогором підіймався непутящий Василь Стіжко, чолов’яга років сорока п’яти. Ступав він поволі, ніби стара людина, котрій важко подолати це узгір’я. За спиною у Василя теліпався невеличкий ятерок.
Побачивши діда Петра, Стіжко, спіткнувшись, спинився.
— О! Святий Петро! — підбадьорливо вдався до алегорії Василь. — У своїй білосніжній сорочці! І що ви тут ото завжди думу-думаєте?
У відповідь старий спитав:
— Що добув?
— Та таке… Окунці, плотва. Ага! Линок є нічогенький!
— Юшка буде.
— А ви, того…
— Скілько правиш?
— Чвертку.
— Цього не маю.
— Хм… А я вам так віддам. Хе! Не шкода! Їй-бо! Усе одно Федючка риби не їсть. Дурна баба.
— Кожному своє, Василю.
— І на хрестик не дає, скупердяйка!
— Присядь, хлопче.
— Еге! Хлопче! Коли то було? А це… — Стіжко поклав до ніг «святого» Петра поліетиленовий пакет із рибою. А відтак, скоса поглянувши на старого, з осміхом спитав: — А ви, це, діду, яким були в мої літа?
— Ганна, баба твоя, перед тим… — дід Петро знову замислено подивився на горизонт, до якого поволеньки хилилося сонце. — Про тебе дбала. — По хвилі продовжив старий. — Немов за пташеням упадала, коли недбайлива Ганька, мати твоя, у засвіти пішла. Рано пішла. Та то кому як дано.
Василь раптом, напружившись, потягнувся до діда, котрий усе дивився в непроглядну далечінь:
— А правда…
Стіжко затамував подих. Спрямував свій погляд туди, куди дивився старий.
— А правда, що моя мати мала… це… скарби?
— Єлизавета мала, — не відразу відказав дід Петро. — Прабаба твоя. Дворянка. Отой клуб, що вже запав, був її маєтком. Вислали її. Єлизавету. Ніхто не знає, де згнила її плоть. А багатство мала. Інокентій Григорович, чоловік її, генерал, коли поклав голову в другій, у Карпатах з кайзерівцями, мав дещо… та що то… Тлінь.
— О! Не кажіть, діду Петре. — Василь чомусь сп’явся на коліна перед дідом Петром, наче і справді перед святим, щось собі там перемелюючи в голові. Важко дихаючи, продовжив: — Але ж… скарби були?
Дід Петро, не відриваючи погляду од виднокраю, замислено мовив:
— Були. Жили-не тужили. Польська знать сюди частенько наїжджала. Та коли більшовики в дев’ятнадцятому нахлинули в наші краї, розграбували маєток. Церковку, що генерал Лідашевський, Інокентій Григорович, збудував за свій кошт, розорили. Дзвони вивезли, храм перетворили на склад. Та що вже… Усе кануло в лету.
— А може… — Василь схопився на рівні. Уже сердячись, промовив:
— А може, та… ну… Генеральша десь зарила свої скарби. Ну… десь у городі? Чи в хаті?..
«Хата» — то колись була підсобна будівля, наполовину влізла в землю, а поряд — і хлів, у якому, на диво, Стіжко тримав козу.

Стіжко почав копати під старою, давно засохлою грушею, що викликала у Василя найбільший інтерес. Та дарма. Стовбур із напівгнилим корінням упав просто перед причілком, ледь не зачепивши його.
Потім Василь рив долівку в трухлявому сараї. Теж саме…
— Невже красна наволоч і справді забрала скарб?
Однак Василь продовжував перелопачувати землю в городі, навіть перейшов межу сусіда Вадима, де, за розповідями старих жителів села, росла престарезна липа.
— А що, коли ця груша, ця земля, уся, належали моїй прабабці? Га? Це ж… Це ж не виключено. Га?
І Василь невтомно, з азартом, махав лопатою. Піт лився з його лиця.
Коли вже підривав сусідську грушу, раптом над головою Стіжка пролунав загрозливий голос:
— Ти шо, Васько, Йо…
— Га? Га? — від несподіванки відсахнувся Стіжко. — Ти чого, Вадиме?
— А ти чого? — з якимсь обережним роздратуванням перепитав сусід, котрому по праву належала стара груша.
— Хробаки шукаю. Дощовики.
— Ти шо гониш, — Вадим пильно придивився до Василя: — Бєлка чи що? Які черв’яки? Земля на метр просохла.
— Та є, є! — Стіжко радісно, затиснувши між великим і вказівним пальцями, показав хробака з відрубаною кінцівкою.
— Ге! Відсік! Чи то голову, чи то хвіст! А воно все одно, падло, росте! Ти його — тюк, а воно росте! Розумієш, росте, гаденя! Січеш? Га?
— Та січу, Васьок. Січу. А… Ти не хробака шукаєш.
— Ти про що?
— А чув.
— І що ти чув?
— Що у вашому роду скарби були.
Василь напружено відказав:
— То все байки.
— Ну-ну, — примружено осміхнувся Вадим і враз крізь зуби процідив: — А тепер мотай із мого городу!
— Та будь ласка.

Після того ексцесу Стіжко перестав шукати прабабині скарби. Просто махнув на них рукою, мовляв, може, то і справді лише чутки. А якщо і були якісь дорогоцінності, то їх знайшли більшовики. А ті шукати вміли…

Одного вечора до Василя притарабанився Вадим. Чогось вдоволений. Хвацько поставив на стіл літр горілки в пластиковій пляшці.
— Вип’ємо, Васьок?
— Чого це ти раптом такий щедрий?
— Та просто так! Давай закуску.
Коли хмільне ударило в голову, Вадим раптом спитав:
— Ну що, знайшов?
Василь здивовано подивився на сусіда.
— Що саме?
— Копати ж перестав.
— А-а. Знайшов.
— І багато?
— Скриню.
— Покажи.
— Що знайшов — то моє.
— Блефуєш, Васьок. То є державне. А якщо дізнаються, то…
— Вадиме, чеши додому.
Вадим зненацька врізав кулаком у щелепу Василя. Стіжко полетів на ліжко, головою вдарився об бильце і скотився на підлогу.
А Вадим кинувся шукати «скриньку» зі скарбами.
Однак, переривши все у хаті й у сараї, нічого не знайшов.
Василь Стіжко до тями не приходив.

Хоч був пізній час, проте старий Петро сидів на горбочку біля річки. Аж тут почув позад себе чиїсь кроки. Обернувся. Перед ним стояв якийсь чоловік із ношею на плечах.
Аж раптом незнайомець кинув свій вантаж і кинувся тікати.
Старий Петро підійшов до того, що кинув дивний чолов’яга.
Нахилившись, дід упізнав Василя. Усміхнувшись, спитав:
— Знову ти, хлопче, у якусь халепу ускочив:
Василь розплющив очі:
— Де я?
— Та поки ще на землі. Ще житимеш.
І старий Петро замислено задивився на небокрай.